Валентин Чемерис - Ярославна

– Сховай, – шепнула. – Це – розрив-трава. Коли тобі буде скрутно, розрив-трава розірве всі запони, всі пута і звільнить тебе… Тільки вір їй. І мені теж. Я буду молитися і прохати сили небесні, аби ти повернувся додому живим і здоровим. І хай на Дону великому береже тебе Дана, богиня вод, а Білий бог посилатиме тобі лише білі дні…

Якийсь час Ярославна ще бігла поруч з його конем, а тоді відстала й застигла, як заклякла, притримуючи руками серце в грудях, що зайшлося як несамовите… А мимо неї їхали комонники, йшли піші дружинники, і ті, і ті несли великі черлені щити, і від них у вічу княгині наче полум’я спалахувало…

Маяли стяги, теж черлені, сурми сурмили, іржали коні…

Все місто висипало на вали, махали руками й хустками воїнам, більшість яких вже ніколи не повернеться до рідних домівок…

Така вже, мабуть, доля випала Русі-Україні, аби русичі-українці, віками виряджаючи дітей своїх на війну, потім журно співали:

Єфросинія теж піднялася на вали скрипучими дерев’яними східцями і звідти, від самих заборол, вдивлялася в далину до болю в очах, до сліз, що затуманювали їй погляд, а далина вже проковтнула військо, і над нею пливли білі хмарки, було тихо й благословенно у світі білому…

«Слово о полку Ігоревім»:

Того погожого квітневого дня, коли так лагідно сяяло сонце і з небес блакитних лилося весняне літепло, дорогою, що вела від Путивля на південь, поскрипуючи – були вповні навантажені, – рухалася чимала валка возів.

А попереду возів, звиваючись великим полозом, йшла, чалапаючи личаками, піша рать «чорних» (себто простих) людей – щось на зразок мобілізованого князем народного ополчення.

На лівій руці кожного піхотинця (пішця) – довгастий, традиційно червоний щит, у правій – довгий спис. Над строєм пішців плив ліс гостряків.

А вела перед валки кіннота, вершники теж мали черлені щити біля лівої руки, біля правої в кожного довгий спис і ліс гостряків теж плив, як і над пішцями.

Першою йшла так звана велика дружина, ліпша, краща. Або ще – передня, старша. Складали її мужі, які давно служили князям, мали значний військовий досвід і славу, були на високому становищі у свого сюзерена. Ті мужі, які служили ще отцю Ігоря, знатні бояри, княжі мужі, як їх з повагою називали. З них виходили воєводи, поводирі як окремих загонів дружини, так і народного, на випадок війни, ополчення, воїни все досвідчені, не замінимі на війні і на княжих радах, адже більшість з них була і довіреними особами князя, і його найближчими радниками.

За нею рухалась молодша дружина, що складалася з рядових, часом ще не зовсім досвідчених воїнів, а також з отроків, боярських дітей – теж ще не дуже досвідчених у ратній справі.

За кіннотою дружинників рухався князь.

За князем – загін кращої («лучшої») знаті і бояр. Над ними лопотіли на весняному вітрі бойові стяги і бунчуки – кінські хвости на довгих держалнах.

Військо рухалося в той бік півдня, де за Сулою починалася тоді Половецька земля.

За Сулою і справді іржали коні – кінні орди там ходили нелічені, а ось щодо слави у Києві…

Слави поки що не передбачалося.

Але тоді, гарного квітневого дня 23 числа, полки, обози, піші, кінні бадьоро рухалися на південь, у придонські степи, певні, що їх там чекає слава… Гай-гай, як вони жорстоко помилялися!

Був місяць, знаний на Русі, як цвітень (квітень), для походів, та ще на південь, куди весна раніше приходить – саме раз.

Вирушили 23-го. На цей час навіть на Сіверщині вже стужавіли дороги, а отже, й завершилося весняне бездоріжжя. Де земля підсохла, почали сіяти. Але навіть і там, де ще не підсохло, кмети вже виходили в поле, діючи за принципом: сій у грязь і будеш князь.

Вже почали озиватися зозулі. Почувши там чи там перше «ку-ку», так і хотілося запитати барвистого птаха: зозуле, зозуле, скільки мені літ ще жити?

Запитували й ратники Ігоря, йдучи в половецьку землю – за долею своєю чи за смертю.

Питаючи, рахували пташине «ку-ку», не вельми щедре (розлінилися, бісові птахи, зайвий раз їм в Половеччині кукукнути лінь!), смутніли, виходило, що небагато їм жити зосталося… Але ж на війну йшли, не на весілля. А війни, як ще діди казали, без смертей не буває. Ось тільки нікому не хотілося смерті, а кляті зозулі кукукнуть і затихають. Заціпило їм!