Валентин Чемерис - Ярославна

– Він піде до Дону своєю дорогою – біля Дінця зустрінемось. Аби встигнути на домовлену зустріч, завтра рано-вранці і маю виступати. А ти, моя княгине, залишишся в Путивлі за старшу. Від мого імені будеш правити. Загін воїв я тобі лишу. Так, на всяк випадок – щоби мала оружну силу. І чекатимеш мене з походу.

– Чекатиму, любий мій соколе, ладо моє…

– І ти моє ладо.

– Чекатиму тебе, з високих валів Путивля виглядатиму, як сонечко ясне. Без тебе мені не життя буде.

– І я не знаю, як би й жив без тебе. З чого Господь почав, коли Адама створив?

Вона закліпала, пригадуючи.

– З Єви, – посміхавсь він, у пітьмі біліючи сорочкою. – Тут і думати не треба. Господь Адамові одразу ж створив Єву – бо яке в чоловіка життя без коханої? Звідтоді кожен Адам тільки визріє та змужніє, так і шукає собі Єву. І я шукав. І тебе знайшов. І ти будеш зі мною в поході. В серці моєму, в мислях моїх, ладо моє, люба моя Єфросинія Ярославна… А в похід я маю йти. Це – як доля моя. Як Божий перст, і він вказує мені: йди, Ігоре, йди. Завтра ж і піду… Ні, вже сьогодні. Засвіт з Путивля вирушимо до Дону великого, у степи половецькі безмежні… Пора, пора…

– Але ж ще тільки треті півні проспівали в Путивлі.

– З третіми півнями й почнемо збиратися. Коли соловейки заспівають і зозулі закують, маємо бути вже далеко-далеко…

І раптом князь відкинувся на спину, взяв її руку, приклав собі до грудей і заснув. Очевидно, на мить. Але заснув миттєво, як провалився в сон. Дихав рівно, спокійно і легко. Долонею вона відчувала тепло його грудей, серденько її нарешті почало вгамовуватись, і їй теж стало легко і спокійно…

В пітьмі спочивальні біліла його сорочка і постіль, і їхня білизна почала поволі наповнювати спочивальню. І їй здалося, що бачить вона дідуся з білою бородою в білому вбранні… І вона одразу ж збагнула, що то – Білобог. Добрий, добрий Білий бог, який приносить людям білий день після чорної ночі бога Чорнобога.

Згадала, як ще маленькою її вранці будила нянька, ласкаво кажучи:

– Вставай, моє ластів’ятко, вставай. Вже Білий бог приніс нам білий день…

– Білий боже, Білий боже, – шепотіла вона, схилившись над мужем. – Пошли моєму ладові день білий… Багато-багато білих-білих днів…

Князь схопився так само раптово, як і заснув.

І був він свіжий і бадьорий, наче перед цим спав усю ніч.

– Все! Вже світає і мені пора до війська мого… Чуєш, вже сурми заграли в Путивлі!.. Пора, пора ладнатися в похід! Колись малим, – Ярославна посміхнулась, бо не могла собі уявити Ігоря малим хлопцем. На її думку, він завжди був таким, як нині – високим, тонким станом, з русявою борідкою і синіми очима. – Коли я був малим, – повторив він, – і слухав передання про те, як Кирило Кожум’яка колись у Києві Змія Горинича переміг, то в захопленні аж верещав… І звідтоді вірив, і вірю й досі…

– У що? Чи в кого?

– У себе. Вірив, що як виросту, то неодмінно стану таким богатирем, як Кирило Кожум’яка! І буду на герці зміїв гориничів побивати. Клятву таку сам собі ще малим давав. І ось я виріс. Не знаю, чи богатирем став, але князем я уже є. Пора мені клятву свою дитячу виконати – йти у Половеччину і там бити зміїв, аби вони більше ніколи не прилітали на Русь.

– Ти… певен?

Він запитливо глянув на неї.

– Що настане така пора, коли на Русь нашу не будуть змії прилітати?

– Певен і вірю! Хоч колись, а сіє настане! Але тільки тоді настане, коли ми сьогодні не будемо сидіти склавши руки та озиратися: ой, а чи не летить до нас бува крилата звірюка?… Бо як не ми, то хто ж тоді зміям крила обламає?

Ярославна вражено дивилась на ладо своє. Таким вона мужа свого ще не бачила. І такий її захоплював.

– Мій любий, кожум’яко-змієборцю – дай Боже! В добрий час, єси!

Тоді вона й подумати не могла, що її побажання не збудуться, що вирушить він у Половеччину, мабуть, в недобрий час. Не стане Ігор змієборцем, сам у їхніх пазурах опиниться.

Тільки-но почали над Путивлем, над Сіверською землею, над усією Руссю гаснути зоряниці, як Ігор вже був серед дружинників і востаннє перевіряв своє військо. Носився, як заведений, і скрізь устигав, вишикуючи воїв. На ранньому світанку ратники почали залишати місто.

Попереду їхав князь на баскому коні – Ярославна вела чоловікового коня за повід до брами.

Бемкали дзвони, сурмили сурми похід, колихалися стяги, і в ранковім світанні полум’ям горіли черлені щити русичів.

Прощалися за брамою.

Коли Ігор нахилився до неї з коня і притулився на мить своїм лицем до її лиця, вона тицьнула йому в руку якийсь корінчик.