Валентин Чемерис - Ярославна

Не думаючи про наслідки свого поспішного походу, на жаль, як слід не підготовленого (а половці мали і численну перевагу, і були надто сильним на той час суперником), Ігор як з мосту у воду кинувся в той похід. Гнало його уражене самолюбство, а воно ще нікого до добра не доводило.

А привід до походу був як… як пісня. Принаймні за «Словом о полку Ігоревім». Пригадуєте:

І відчайдушний кинувся в той похід. До тієї Каяли-річки, трагедія на берегах якої і справді відкриє «ворота на Руську землю…»

Але це буде пізніше, а тоді, збуджений і нестримний, вирушаючи у свій злощасний похід, Ігор щиро вірив, що й справді після його походу «слава дзвенітиме у Києві». Дзвенітиме… Тільки не слава. Літопис подасть жахливу картину після поразки сіверського князя: «Возмятошася города Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывало во всемь Посемье, и в Новгород-Северском, и по всей волости Черниговской, князи изнмани и дружина изьшана, избита».

А починалося…

Поразкою та авантюра й мала закінчитися. Як свідчать історики (згадуваний вище М. Котляр): «Воїнство під стягами Ігоря зібралося хоч і хоробре, але малочисельне. Адже у похід вибирались так звані молодші – удільні – князі, в кінних дружинах яких налічувалося лише по кілька десятків, добре, як сотня воїнів. Навряд чи було чисельним і допоміжне піше військо. Історики багато сперечалися з приводу того, які помилки і коли зробив командуючий тим слабосилим військом Ігор Святославич. Та навіть якби він був полководцем, чий талант дорівнював воєнному генієві самого Володимира Мономаха, цей похід заздалегідь був приречений на неуспіх – половці мали численну перевагу у десятки разів».

Готувалися нашвидкуруч. І в тайні від Святослава. Ратники перевіряли зброю і збрую коней, гострили наконечники списів (здавалось, що у всьому Новгород-Сіверську стояв скрегіт точильного каміння об залізо), мечі та шаблі. А найперше фарбували щити, що за зиму дещо зблякли, аби вони неодмінно були, як то й заведено було на Русі, черленими. Як і стяги. Багряні або червоні. Для фарби добували комашок, що їх звали кошенілями. [27]Така черва, з якої й виходила черлена фарба, високо цінувалася на Русі. Древляни ще з часів Ігоря, Олега та Ольги постачали Києву «по ложці червеця з осідла». Виготовляли з них барвники і фарбували ним щити й стяги, що їх звідтоді звали черленими. Попит на червця був такий великий, що до Києва з Візантії приїздили купці за «руською фарбою». Особливо жвава торгівля червцем ішла на Галичині, яку через це і звали Червоною Руссю.

Ігор намагався – аби втриматися на столі, – дбати про дружину.

Для нього прикладом був Володимир Святославич, дружинний князь. Розповідали, як він беріг і плекав дружину. Якось дружинники почали було нарікати на князя, кажучи: «Горе головам нашим: дав він нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними». (З розповіді Нестора). Почувши про це, Володимир звелів викувати срібні ложки, сказавши так: «Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною здобуду і срібло, і золото, як мій дід та батько мій з дружиною дошукались золота і срібла».

Ігор, хоч і мав при собі радників-бояр, все ж таки радився і з дружиною, і дружина його за це шанувала і готова була за нього йти у будь-який бій.

Першу зупинку на путі в далеку Половеччину новгород-сіверський князь зробив у Путивлі, другому за величиною місті свого уділу. Затримуватися там довго не збирався – день-два. Тільки для того, аби остаточно зібрати дружину. В Ігоря Святославича в Новгород– Сіверському було обмаль війська. Дружина його і трьох сотень комонників не нараховувала (піше військо, нашвидкуруч набране і майже не навчене, до уваги не бралося).

Йти з такими силами на Половеччину було б не просто ризиковано, а рівнозначно самовбивству. У степах біля Дону десятки ханів, і кожен з них може легко і швидко виставити орду. Звертатися ж за допомогою до київського князя Святослава, що був старшим на Русі, Ігор не зважувався. По-перше, Святослав не лише не схвалить його походу, а й просто заборонить його, як авантюрний (руські князі в Поле завжди ходили лише спільно, збираючи для цього значні сили), а по-друге, якщо раптом і схвалить, що малоймовірно, то вся слава потім перейде до нього, як до старшого, а славою Ігор Святославич не бажав ні з ким ділитися. Тоді навіть втрачався смисл самого походу в Куманію. Новгород-сіверський князь хотів, щоби вся слава дісталася лише йому як покорителю Степу.