Валентин Чемерис - Ярославна

В ту останню перед походом ніч князь і княгиня не спали. Хоча спершу обоє старанно вдавали, що сплять і бачать безперечно щасливі сни. Князь лежав біля жони своєї на спині, лицем до стелі (що він там бачив у пітьмі?) і, вдаючи, що він в обіймах Морфея, намагався не зітхати, хоч і тягло до цього, – а кріпко думав. Але… Думай – не думай, а завтра ні світ ні зоря похід все одно розпочнеться. Тож думав. Ще і ще про завтрашній похід – чи буде він успішним? Чи не стане останнім у його ще досить молодому житті, коли він так і не встиг нічого особливого звершити… Не осоромить він свою князівську честь? Чи вистачить у нього оружної сили – половців, як комашні в степу. Але вони, на щастя, розпорошені, гризуться між собою – як, між іншим, і руські князі, – а степи там безмежні. Покіль зберуться, він своє зробить. Принаймні хана Кзака потовче. Слава і визнання серед руських князів мають нарешті й до нього завітати, удільного князя з Новгород-Сіверського удільного князівства… Чи своїм походом, що його він затіяв потай од київського князя Святослава, не принесе бува Русі нове горе? На випадок його невдачі половці, аби помститися, лавиною ринуться на південне порубіжжя Русі – коні у них, хоч і низькорослі, але витривалі й летючі, а збиратися їм… Гикнув, свиснув, і вже куман жовтошкірий готовий у путь.

Чи не стане він, Ігор Сіверський, новітнім «Гориславичем»? Русь ще пам’ятає Олега, який теж Святославич. Він року 1178-го теж привів на Русь кочівників. Використав їх у боротьбі за владу. За що й був прозваним «Гориславичем», людиною, слава якої пов’язана з горем, що його він приніс своїм же людям.

«Гориславич» дружив з половцями і навіть побрався було з дочкою хана Осолука – половці його підтримали в боротьбі за чернігівський стіл, а він їм за це дозволив пустошити руські землі й захоплювати русичів у полон.

Але ж він, Ігор, не збирається на Русь половців привести, він проти них походом іде. Щоби відомстити їм за набіги їхні на Русь. Тільки ж як воно повернеться-обернеться?… Але відступати вже пізно. Тільки вперед. Або пан, або пропав. Виступивши з Новгород-Сіверського і дійшовши до Путивля, він уже розпочав похід. Вороття не може бути, завтра він має залишити і Путивль.

Попереду – степи нехожені, а там, за верхів’ям Дінця, й Половеччина. Що ж, ще прадіди в таких випадках казали: або на коні, або під конем, або зі щитом, або на щиті… Третього не дано.

Сон утікав од князя, але князь старанно вдавав, що спить.

Княгиня лежала біля нього, скругившись калачиком, і теж не спала, хоч і вдавала, що спить спокійно і мирно. Дихала, як і чоловік, рівномірно, але сторожко, не ворушилась. Здавалась, заклякла, а в самої серце билося часто й сполошено, вона ніяк не могла його вгамувати. Серце її німо питало: ой, що ж буде, як завтра князь у похід піде? Зостанеться вона одна-однісінька в Путивлі, місті їй чужому, у якому вона, хоч і має тут свій терем, так і не нагріла місця…

Йому, як поїде, буде день як день – може, навіть, ще й короткий, а їй що день – то вік. І минатиме він у чеканні. І буде багато-багато таких днів, кожний з яких стане віком. І як їх пережити, і як дочекатися милого з походу від Дону великого?…

– А може, ти… не поїдеш? – раптом незчувшись, як і запитала княгиня, запитала, знаючи, що він не спить.

– А натомість сидітиму біля тебе? – він рвучко схопився і сів біля неї, біліючи в пітьмі сорочкою.

– А хіба біля мене погано сидіти? – вона теж звелася і сіла, натягнувши на ноги довгу сорочку та обхопивши коліна руками.

– Ні, ліпота. Але ж я князь, воїн, і мене чекає похід. А біля бабських спідниць сидять слабаки. Та і як мені не їхати у похід, як половці вже мене… чекають.

– Ігоре, ладо мій… Уратних справах я не знаюся, зате… Мала в тебе дружина, щоби проти половців біля Дону великого виступити. Кажуть, кожен половець на коні зростає і на коні живе…

– І ти туди ж… – почав він дратуватися. – Вовка боятися – у ліс не ходити. Та й потім… Мало, кажеш, у мене воїв? Далебі й так. Але… Великою силою малу побити й дурень зуміє. А ти спробуй велику силу меншою побити! Тут слава буде солодшою.

Помовчавши, раптом пригорнув її до себе.

– Не печалься, єси, Фросинко моя, – ніжно озвався. – Я не забарюся біля Дону великого. Знаючи, що вдома ти мене чекаєш, жіночко моя люба. Поколошкаю половців, полону наберу і – додому. Ну, ще з Кончаком поспілкуюся…

– Ой, коби ж то так…

– Так, так і буде. Дружина вже зібралася, завтра й виступаємо.

– Але ж Всеволод з Курська ще не підійшов.