Валентин Чемерис - Ярославна

Тепер таких змієборців на Русі немає. Кажуть, перевелися. Тепер Кирили Кожум’яки між собою залюбки б’ються – за уділи, за столи княжі… І немає їм спину, і ніякий Кирило Кожум’яка їх не може вгамувати… Ой, лихо буде, лихо-біда!..

Благала Господа послати Ігореві на поміч новітнього Кожум’яку – десь же має бути на Русі бодай один богатир, як то вони водилися в часи Володимира Великого чи Володимира Мономаха… Не може Русь без богатирів. Хоча що вони утнуть, коли треба усім миром нашим заодно стояти. Незгоди свої вічні уладнати і добро та злагоду на Русі посіяти. А натомість кожен тягне у свій гуж, а вороги такими й поганяють. Тому й розвелося на Русі змієголових більше, як витязів-богатирів.

А над Новгородом, ніби підтверджуючи її болючі думи, гриміла-бушувала гроза, і в спалахах блискавиць ні-ні та й привиджувався Змій Горинич з її Ігорем у пазурах своїх мідних…

І був місяць, заний на Русі, як цвітень (квітень), для походів, та ще на південь, куди весна раніше приходить – саме раз.

Вже почали озиватися зозулі. Почувши там чи там перше тієї весни «ку-ку», так і хотілося запитати барвистого птаха: зозуле, зозуле, скільки мені ще літ жити?

Питаючи, рахували не вельми щедре пташине «ку-ку» – розлінилися бісові птахи! Зайвий раз їм кукукнути на Половеччині лінь!..

Виходило, що небагато ратникам Ігоря Святославича жити в цьому світі зосталося…

З високого валу, з помосту дерев’яних стін видно було із заборола – чи не внутрішнім зором бачила? – що військо Ігоря, розтягнувшись змією в долині, вже ге-ен-ген.

Ще мить у вічу її стяги мужа майоріли, червоніли черлені щити, як військо, наче довга змія, звиваючись, повертало вбік, ще зблискують сонячні промені на наконечниках списів кінних і піших воїв, але ще трохи, ще тіль-тіль – і останній вершник зникне за обрієм, там, де земля зливається з небесами.

І мить така настала, і все зникло, а там, де зливається земля з небом, стало порожньо і пустельно. І в усьому світі білому враз стало пустельно. І сумно. Як і в душі її. До болю в очах вдивлялася княгиня з високого валу, чи не блисне ще – бодай востаннє – на обрії нагострений наконечник списа… Але там, куди вона вдивлялася до щему в очах, до сліз, там уже було порожньо. Там уже блукало марево, проковтнувши військо її лада.

Цей сон, звідтоді, як пішов Ігор, навідувавсь до неї щоночі.

Хоч кричи, хоч не кричи, ні до чого вже не докричишся.

Тепер кричатимуть диви, там, куди пішла дружина її мужа.

І раптом невідь-де взявшись, заґелґотіли сірі гуси. Вони летіли ключем над градом невисоко – вожак вів зграю на зелені луки, де серед гайків та перелісків блищали озера й озерця, як наче б живої води…

– Га-га-га!.. – неслося над містом, чи вітаючи її, чи прощаючись з нею, чувся шерхіт крил, що змах за змахом злагоджено розсікали повітря.

Їй раптом захотілося попрохати гусей, щоб вони взяли її на свої крила і понесли туди, куди пішов її ладо.

Гуси про щось перемовлялися між собою: га-га-га та га-га-га… Мабуть, раділи, як то вони будуть на луках із смарагдовою травицею розкошувати – біля озер та озеречок… Як вони поладнають між собою, молоді гусачки з молодими гусочками. І кожне з них знайде там собі пару, аби в світі крилатих не зменшувалося крилатих…

Невдовзі й вони розтанули вдалині, де посеред зеленавих килимів трав’яного царства-князівства блищали озеречка.

І стало так тяжко на душі у княгині, так самотньо, так сумно й пустельно, що тільки пісня могла її порятувати, як то не раз рятувала, коли сум огортав її серденько…

Журно похитуючись, Ярославна тихо-щемно співала на валу, на високому…

1 травня Ігор Сіверський підійшов до Дінця.

За літописом Руським: