Валентин Чемерис - Ярославна

Серед азартних полювальників княжої Русі не останнє місце займав Ігор Святославич Сіверський – князь був вельми пристрасним полювальником.

Свої угіддя – багаті з багатих – поділені на стани, він мав у Новгород-Сіверську, встиг їх завести і в Чернігові, куди пішов на підвищення і вокняжився там. Але за будівництвом П’ятницької церкви, що ним він так захопився, якось занехаяв лови, а потім – збайдужівши до всього, впав у пригнічення. З плином часу про лови ніби й забув, що було дуже дивно для його людей. Щоб Ігор Святославич, затятий полювальник, та охолов до ловів?… У таке ніхто не міг в повірити. (Явдошка, відьма домашня Ярославни, розпускала чутки, що князя зуврочено, що наслані на нього такі уроки). Не міг тому повірити й сам Ігор. Та коли йому бувало радили «провітритися до Десни», тільки рукою відмахувався: відчепіться, мовляв, душа болить… («Наслано, наслано князеві», – гнула своє Явдошка). А коли йому частіше нагадували про лови, почав ніби оживати, ніби від сну, що затягнувся, проснувся. І чи не вперше в його очах спалахнули якісь іскорки. А й справді, як це він, полювальник з полювальників, та про лови забув?!. Для чого ж тоді й жити? Це ж для душі. А занехаяв їх, от душа і заболіла. То чому б і не вибратися та не відвести душечку – давно вже не вибирався із соколами своїми та кречетами. Заодно вже пора й молодецтво своє показати, а то як знемощів. Як старий дід. Лови – що може бути кращим для воїна, для мужа, для князя!

На лови, на лови! Ні, не він так казав, душа його так співала: на лови, на лови! Із соколами-кречетами своїми вірними на лови!

Від такого бажання Ігор Святославич наче ожив. Заметушився (а душа між тим співала: на лови, на лови!), все сам перевіряв, уточнював, нагадував, аби те не забули, те… Ще й підганяв: борзо, борзо! Пора вже вибратися з Чернігова до благословенної Десни.

Вибралися-таки. До Десни, де з давніх-давен в Ольговичів, які сиділи в Чернігові, були свої угіддя.

Вибралися на птицю.

Правда, того літа була суша велика на Русі – сонце пряжило як несамовите з ранньої весни – все не просто в’януло, горіло. Тож на Русі було не весело. Очікували неврожаю – як жити? Засуха була не вперше, до неї ніби вже звикли, хоч виходу й не було. Не вперше. З року в рік, з літа в літо: засухи, засухи, засухи… Врожаї часом були не більшими за витрачене для посіву зерно. Голодні роки змінювалися голодними роками. Літописці про ті часи писатимуть: «Сильна суш… чрес все літо. Озера и реки засохли, болота выгорели, леса и земли горели…» Історики потім підрахують: в XI столітті лише одне літо дощове випало!

Лише одне дощове літо на сто років…

Наступного століття Русь перенесе аж 120 екстремальних природних явищ. Серед них 12 засух, 7 жорстоких, 7 сирих зим, 7 ураганних бур, 11 високих повеней, коли заливало села, 5 незвичайних снігопадів… Одне слово, був «сухмень велик и знойно добре». «От бездожия погибли посевы».

І навпаки: 1145 рік – жарке літо. А перед жнивами пішли безперервні дощі, і люди не бачили ясних днів до самої зими. Що не вигоріло від спеки, те згнило від мокви. А зима була безсніжною і сирою…

Зеленого буйства того літа й не спостерігалося не лише на Чернігівщині, а й по всій Русі. І дичини було менше, але духом не падали і бадьорості не втрачали. В заплавах – висохлих і місцями вигорілих – все ж галасувало птаство – ловчі соколи збуджено стріпували крилами, і князь Ігор мав надію, що лови таки відбудуться. Малі птахи вже стали на крило, можна й поганяти стариків…

Перед у вервечці ловців вів він, Ігор Святославич. Збуджено йорзав на своєму коні, озирався, час од часу вигукуючи:

– Чули? Птахи на озерах кричать. Будуть лови, будуть!

Поруч з ним – теж верхи – їхала Ярославна. Весела була як ніколи. Збуджено озиралася – і виїздові за міські мури рада була (все її біля Десни радувало, мабуть, засиділася у місті), і добрий настрій чоловіка їй передався. Раз по раз зверталася до князя:

– Глянь, глянь! Як гарно! Я навіть не знала, що тут таке привілля. Як казка! Хоч його й підпсувала суша, та все ж… Ні, ні, ти тільки поглянь. Оно під лісом А озерце… І птахи над ним літають.

– Будуть лови, будуть, – як затятий, бурмотить Ігор і теж совається, навсібіч озираючись. – Отам, біля лісу, мабуть, і зупинимось.

За ними їхали верхи ловчі з соколами і кречетами, помічники, потім наближені князя – дружинні мужі й бояри, за ними – воїни для охорони (раптом нечистий половців принесе – від них усього можна чекати!), за вояками скрипіли вози з шатрами, наїдками й напоями для всієї ватаги, за возами йшли пішці з щитами й списами.