Валентин Чемерис - Ярославна

Будівництво тривало неспішно, а відтак і довго. Майстрів князь підібрав найкращих у краї, будівельні матеріали були якісні – церква росла як з води. На вигляд – просто картинка.

Вона має невеликі розміри, але форми її та пропорції надзвичайно витончені, все підігнано зі смаком і великим талантом – будівельники наче не церкву зводили, а пісню співали. Композиція (баштоподібна) і купол – вище похвал. Майстер-зодчий, який її зводив, вочевидь був архіталановитим і добре знав народну дерев’яну архітектуру, зокрема балканську та візантійську, та, будучи патріотом, наповнив її руським духом. Хоч вона і вийшла у нього в новітньому європейському готичному стилі, але всуціль національною. Чотиристовпна, хрестово-купольна, тринефна, висотою у 27 метрів, вона красиво і легко здійнялася над землею. Її галереї пов’язані з вікнами-бійницями. (Існує легенда, що храм у жовтні 1239 року став притулком останніх захисників Чернігова від монголо-татарських орд хана Батия, які захопили місто. Звідтоді її часто відбудовували, реконструйовували, і все те пішло тільки на користь церкві).

Вважається, що П’ятницька церква, з її новаторським вирішенням усіх деталей і в цілому, стала зразком при зведенні багатьох храмів у Київському, Переяславському, Сіверському та в інших давньоруських князівствах. На основі архітектури П’ятницької церкви розвивалося подальше національне зодчество.

Сьогодні П’ятннцька церква, яка кілька разів під час воєнних лихоліть зазнавала руйнацій, але відроджувалася, як фенікс із попелу, є окрасою Чернігова.

Вона й стала лебединою піснею не лише чернігівського правління, а й усього життя невгамовного удільного князя Ігоря Сіверського, якого нині по-різному оцінюють – і як героя, і як авантюриста.

Поки споруджував П’ятницьку церкву, Ігор Святославич таки справді жив. Жив у завзятті, горів і не знав спокою. Лягав спати з думкою, що завтра треба робити, і вранці схоплювався – із все тією ж думкою: що треба сьогодні зробити. В першу чергу. Але все, що він не робив, у нього було головним, найважливішим, все мало йти у першу чергу.

Горів, діяльний, веселий і наче аж помолоділий. (Ярославна, спостерігаючи за ладом своїм, не могла ним нарадуватися). І церква росла, як гарна пісня співалася.

Але тільки закінчилося будівництво, як князь наче згас. Більше в Чернігові він нічим не займався. Спорудивши таке чудо, як П’ятницька церква, виділивши на її обладнання та утримання значні кошти, Ігор Святославич духом занепав і почав тихо згасати.

І не хворів ніби, не скаржився на болячки чи нездоров’я, але наче щось його підрубало під корінь, підтяло, як житню стеблину підтинає гострий серп. Жалівся, що «душа болить». А як може душа боліти, коли її не помацаєш, як тіло, не побачиш – цього близькі не могли збагнути. Швидше всього, думали: князь дещо занепав духом, втратив бадьорість, впав у пригнічення, що його нині прийнято називати депресією. А заодно втратив і віру в життя. Про чернігівський стіл він мріяв ще в часи своєї князівської молодості, коли тільки-но посів новгород-сіверський стіл. Мріяв, мріяв і… перемріяв. Перетлів, перегорів. Та й життєві обставини перем’яли його, як коноплі на терниці. Особливо підрубав йому дух і бадьорість невдалий похід у Степ. Та й чернігівський стіл, про який мріяв десятиліттями, дістався йому надто пізно, вже наприкінці його лету, коли з небес уже треба було спускатися на землю. Коли б раніше – на десяток бодай років. До того злощасного походу на Дон. А тепер навіть перспектива з часом – маючи чернігівський стіл, – стати великим князем київським (як старший в клані Ольговичів він мав на те право) – вже не гріла його і не приваблювала. Коли б раніше… О, якби раніше, він радувався б чернігівському столу, а тепер… Навіть вже про Київ не мріяв. Після походу в Половеччину затівати ще й похід на Київ? Ні, з нього вистачить й одного походу в Степ. Йому вже все обридло, все зробилося байдужим. І це у п’ятдесят літ! Половина віку. А він в душі вже почував себе старим. Спустошеним, як вичавленим.

Перебравшись зі своїм двором і сімейством з Новгород-Сіверська до Чернігова, жив усамітнено, його вже ніщо не цікавило і ні до чого не тягло і нічого не хотілося затівати. Посадила його доля на чернігівський стіл – ну й посадила. Відмовитись він не міг, але й радощів від того вже не спізнав. І чому – сам не міг збагнути.

Як того не могли збагнути й близькі. І навіть Ярославна, яка у ті дні була в постійній тривозі й наче очікуванні якогось лиха.