Валентин Чемерис - Ярославна

І чим закінчилася січа на річці Калці – відомо добре.

«І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й дійшли до Новгорода Святополкського, а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх».

В нещасливій битві на Калці (1223 р.) Юрій Кончакович разом з русичами потерпить нищівну поразку. Після неї могутність половців буде назавжди підірвана, а їх самих монголи розсіють по світу (частина з них увійде до складу імперії переможців).

Потерпівши поразку на річці Калці разом з руськими князями, Юрій Кончакович покине своїх союзників, хоч це його вже й не порятує. Половці тоді рятувалися хто як міг. Значна частина їх піде на захід, за Дніпро й Дунай, а Юрій Кончакович, ніде не знаходячи виходу, подасться до Криму. Але й там його супроводжуватимуть невдачі, – монголи увірвуться в Крим (переслідуючи Юрія) і захоплять Судак, де він на той час перебував. Чи встиг хан втекти з Судака (але куди?), чи його захопили монголи й стратили разом з іншими половецькими ватажками, які воювали на боці руських князів, історія даних не зберегла.

Швидше всього, він потрапив до монголів і як хан був страчений без пролиття крові. Себто задушений.

В історії залишився лише один рядок: загинув в протистоянні монгольському корпусу під керівництвом Джебе і Субедея у 1223 році, у зв’язку з чим згаданий руським літописом як найсильніший половецький хан.

Через два роки його дочка (ім’я її не збереглося) буде видана за Ярослава, сина Всеволода Велике Гніздо.

На цьому половецький рід, колись такий могутній, – Шарукана-Атрака-Кончака-Юрія Кончаковича – назавжди припинить своє існування. Як, між іншим, і весь половецький народ.

А разом з половецьким народом зник і край його, званий Половецькою землею. А колись же, а колись… Яку територію Половеччина займала між Дунаєм та Волгою, разом з Кримом та басейном Дону і Сіверського Дінця!

Там галасливими ордами віками кочували половці, які називали себе то кипчаками, то куманами.

А коли їх об’єднав хан Кончак і почав з них, войовничих, але розрізнених, створювати чи не державу, то здавалося, що й віку їм не буде.

І де нині та Половецька земля?

Хоч і лишилася вона на місці, бо край той між Дунаєм і Волгою, з басейном Сіверського Дінця й Дону, як був, так і є, а ось Половеччина зникла.

Що про неї часто співав сумних і тужливих, як поминальних, пісень хан Кончак. Наче що передчував…

Як уже мовилося раніше, Овлур – це його половецьке ім’я.

Після охрещення в Путивлі він візьме собі християнське ім’я – Лавр.

Під цим християнським ім’ям половець і в літописі згадується:

«Коли він (Ігор) був у половців, знайшовся там муж, половчанин родом, ім’я йому Лавр; той узяв добру думку і сказав (князеві): «Піду з тобою на Русь». Ігор спочатку не вірив йому…»

Це була розумна обережність (не можна половцям вірити), хоч Овлур йому й сподобався – той, який до його раті ще на Дінці перебіг, заявивши, що він «рус» і хоче повернутися на Русь.

Проте воєвода тоді радив Ігореві не дуже довірятися половцеві, який вдає з себе русича. А раптом він підісланий?

– Для чого? – запитав князь.

Воєвода стенув плечима.

– А Господь його знає… Мо’ що й замислили половці. От і випустили наперед свого – під машкарою перебіжчика. А він і заспівав: моя рус! Моя на Русь хоче… А сам – половець половцем! їхній він, вилитий степовик.

Ігор тоді нічого не відповів воєводі, але Овлура запримітив. Вже в ставці Кончака в нього відбулася вирішальна розмова з Овлуром – це як він нарешті вирішив тікати на Русь. З допомогою, звичайно, Кончака. Але щоби зовні це мало вигляд, ніби втечу він задумав сам.

Потрібен був супутник, бажано, бувалий у бувальцях, який добре знав степи і дорогу на Русь.

Ось тоді він і згадав про Овлура.

Половця (чи хто там він насправді, може, й русич, як вдає з себе) вмовляти не довелося.

– Я тікай на Русь сам-один, – як завжди, жестикулюючи, скоромовкою почав той дивний половець. – До тебе пристав. Моя казала тобі: давай, коназ, разом на Русь тікати. Ти з неволі на волю, а я… Моя теж з неволі. Куманія для мене неволя. Не хочу я більше бути в куман. Хочу, як і ненька моя, русичем бути. Я обіцяв їй перед смертю. На Русь повернутися. Русичем стати. Моя знай степи. Приведу тебе на Русь, а ти зробиш мене русичем.

Цього кумана тоді звали Овлуром. Це було ім’я того народу (в Куманії воно вельми поширене), представником якого і був його батько.