Валентин Чемерис - Ярославна

Син Шарукана Атрак змушений був піти з берегів Сіверського Дінця в передкавказькі степи – під натиском Володимира Мономаха. У 1118 році на запрошення грузинського царя Давида Будівника перебрався до Грузії. Коли не стало Володимира Мономаха, якого боялися всі половецькі хани, брат Атрака Сирчан відправив до нього посланців з проханням повернутися до своїх степів. Збереглося поетичне передання: Атрак не хотів залишати розкішне життя при дворі грузинського царя, але посланець Сирчана дав йому гілочку степового полину, запахущого і незрівнянного. Буцімто понюхавши степовий полин своєї батьківщини, Атрак вигукнув: «Краще на своїй землі кістьми лягти, як на чужій у славі бути!»

Атрак повернувся в донецькі степи, де у нього й народився син Кончак. Йому, а не батькові вдалося відновити колишню могуть роду Шарукана.

Вперше Кончак згадується в руських літописах під 1172 роком – як учасник княжих міжусобиць. Наполегливо об’єднував і зміцнював кочівницькі роди, домагаючись міцної централізованої влади. Успішно нападав на Русь, чинячи грабунки й насильства. У 1184 році за страту союзника і друга Кобяка вчинив масштабний похід на Русь (на Київ). Через рік повторив набіг ще з більшою ордою, але тоді потерпів поразку на Хоролі від руських князів на чолі з великим князем Святославом. Лише дивом врятувався від загибелі.

У 1187 році, через два роки після трагічного походу Ігоря на Половеччину, руські князі – чи ж бува не «підбурені» «Словом о полку Ігоревім»? – двічі вирушали в спільний похід проти половців. У ньому взяли участь і Мономаховичі, і Ольговичі, але до серйозних зіткнень із степовиками тоді так і не дійшло.

В першому поході – це було весною, – війська зупинила велика вода. Повінь була бурхливою, коли залило всі низини. У другому – вже взимку, – тільки русичі знайшли в степу кочівників, як зненацька Ярослав Чернігівський заявив: «Я далі не піду, дружина стомилася!» Як ніби вона у нього із старезних дідів складалася – з хворими ногами.

Князі порадились і вирішили… повертатися. Так і не зіткнувшись з половцями, проти яких нібито й пішли в степ.

Половці оцінили такий маневр русичів і теж відмовилися від походу. Швидше всього, і ті, і ті таки добре потомилися від безконечних війн.

Русичі повернулися у свою Руську землю, половці розбрелися степами біля Дону Великого.

І в краях тих настав мир. Аж на цілих шістнадцять років (якщо, правда, не рахувати невеликого інциденту у 1191 році).

Цілих шістнадцять років русичі не ходили в Половеччину, а тамтешні хани не робили набігів на Русь. Золотими то були роки для обох сторін. (Дехто з істориків певний, що до утвердження миру доклав чимало зусиль і князь Ігор, який дуже-бо не хотів воювати із своїм половецьким сватом, а сват той в свою чергу не хотів воювати з Ігорем).

«Ось так би навічно», – казали і ті, і ті, бо ті і ті на той час вже досить-таки потомилися від постійної ворожнечі між народами.

Ситуація на Русі почала потроху – але ж чи надовго? – покращуватися. Навіть стабілізовуватися.

Князі провели кілька успішних походів проти половців – на порубіжжі Русі стало на якийсь час спокійніше.

У 1187 році вперше в літописі з’явилася назва Україна, як одвічна, Богом дана земля. [48]

Князі тим часом, скориставшись затишшям на прикордоннях, зміцнювали родинні стосунки та налагоджували взаємовідносини з сусідами.

Мономаховичі-Ростиславичі та Ольговичі на якийсь час навіть примирилися між собою – давно б отак!

Так чи інакше, а на цілих шістнадцять років на Русі і на Половеччині, якщо не рахувати внутрішніх династичних чвар, – владарював мир і тиша стояла. На Русі й на Половеччині. І ті, і ті були цьому тільки раді.

Київ полонила весільна віхола – свадьбували чи не на кожному куточку града Кия. Свадьбували і радувалися, що немає війни. Нарешті їм не треба ходити походами на Половеччину, чи відбивати напади половців на своєму порубіжжі.

Свадьбували й князі. У 1187 році у Києві відбулися аж троє знаменитих весіль: Всеволод Юрійович видав дочку за сина Рюрика Ростиславича, а він у свою чергу віддав дочку Святослава – одного з синів Ігоря Святославича. Мономаховичі поріднилися з Ольговичами! Це вже була надія, що на Русі нарешті скінчаться династичні чвари.

Тоді ж з половецького полону повернувся син Ігоря Володимир з коханою Кончаківною та маленьким сином, якого було названо Ізяславом. Тут вже поріднилися не свої із своїми, а чужі, вчорашні непримиренні вороги – руські з пловцями. І всі три весілля відбулися в один тиждень. Це були всім весіллям весілля! Князь Ігор чи не найпишніші урочистості влаштував своєму синові, а невістку, дочку Кончака, прийняв як рідну дочку. В православ’ї вона була хрещена під ім’ям Настя. Таких весіль, як пізніше стверджуватиме літописець, у Києві вже давно не було. Та що там у Києві! На всій Русі до того не було. У Київ на ті врочистості прибуло більше двадцяти князів! Пили, їли, веселилися! Бенкет був усім бенкетам бенкет!