Валентин Чемерис - Ярославна

Після розпаду Київської імперії Руська земля, колишня метрополія, сконсолідувалася як одноетнічне державне утворення України-Руси й зуміла захистити себе в протистоянні з колоніями, зокрема з фінськими племенами (Хиновою) Володимирсько-Суздальської землі та їхніми союзниками-половцями. І «Слово о полку Ігоревім» стало в обороні української держави відтоді назавжди.

Як зазначає відомий історик, науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інституту українознавства Київського університету імені Тараса Шевченка, професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Леонід Залізняк (див. його працю «Від склавинів до української нації», 2004), «Український характер «Слова» та генетичний зв’язок з ним козацьких дум визнавав навіть В. Бєлінський, який, як відомо, не відзначався симпатіями до малоросів. Він писав:

«Слово о полку Игореве» носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждого грубости и дикости Северной Руси… Есть что-то теплое, благородное и человеческое во взаимных отношениях действующих лиц этой поэмы. Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном бьггу, где отношения полов основаны на любви, а женщины пользуются правами своего пола. Все это противоположно Северной Руси, где семейные отношение грубы, женщина – род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти и других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего заключения о южном происхождении «Слова о полку Игореве»… Нельзя не заметить что-то общего между «Словом о полку Игореве» и казацкими малороссийскими песнями».

Академік А. Пипін в «Истории русской литературы» писав: «Не подлежит сомнению этнографическая разница древнего севера и юга… Как древний Святослав с его чубом и его правом напоминает в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так лирический эпос «Слова о полку Игореве» отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе».

І всі наступні віки українці, як і князь Ігор у 1185 році, виходили назустріч небезпеці, щоб захистити рідну землю від нападників. І в цьому подвиг Ігоря безсмертний.

Іван Франко писав у циклі «На старі теми»:

Так воно і є насправді. Хан Шарукан був батьком ханові Атраку і дідом ханові Кончаку – грізному, найгрізнішому ханові усіх половців, чи як вони самі себе називали, кипчаків-куманів…

Давно се було, як у степах щедріше росли трави, і табуни й гурти худоби, які паслися на них, були ситими, а з ними ситими були й пастухи.

Це було тоді, як Шарукан, великий хан кипчаків, та був ще хлоп’яком.

Меткий такий хлопчисько був, на конях носився, як на крилах літав – спину йому не було. І ніхто у всій Куманії не міг малого Шарукана обігнати ні тоді, коли він власними ногами біг, ні тоді, коли верхи на коні летів. Не хлопець, а вітрогон. Мить тому тутечки був, не встигнеш і оглянутись, а він вже ге-ен-ге-ен… І розумний був, як старий, і все у нього до ладу було, і до всього його руки охочими були.

Хто каже, що Шарукан був сином пастуха, а хто запевняє, що він до кипчаків-куманів, що їх руси називають половцями, ще малим звідкілясь прибився, і якого він роду-народу – хто скаже. З далеких країв до Дону прибився і серед куманів як уродився.

Своїм став. Разом з кипчаками коней пас, терпів холод взимку і спеку влітку. І все було йому ніпочім. З малих літ почав мудрістю відзначатися, і навіть старі слухалися його ради-поради і вважали за рівного їм.

Саме тоді у степах біля Дону сталося лихо велике. Прилетів звідкілясь і тамечки поселився змій страшний, крилатий та ще й семиголовий. Як розправить крила – сонце ними затуляє, темно тоді в степах стає. Як летить – вітрисько реве, буря гуде, од помаху його крила і трави лягають, і дерева до землі пригинаються… У семи його голів – сім пащек, і з кожної як дихне, дим іде, іскри шугають. А як розсердиться – вогонь з тих пащек вергає. Пазури мав такі міцнющі, що куди тому залізові! Орудував ними, як кинджалами. На задніх лапищах ходив, а передніми хапав… Кого? Та всякого, кого не зустріне чи здожене.