Валентин Чемерис - Ярославна

Скрипіли колеса, іржали коні, перегукувались вершники – курява здіймалася над валкою.

Попереду була наїжджена дорога, по якій з гамором і котилася валка. Здавалося, що й лови підуть, як по накатаній дорозі, і ніяких приключок не буде.

Але не так сталося, як гадалося.

Проїздили мимо лісу, як раптом на дорогу вибігло маленьке руде ведмежа.

– О! – вигукнула Ярославна. – Мишаня… Який… кумедний.

І до чоловіка:

– Давай його заберемо. Він такий… самотній. Мабуть, заблукав у лісі, почув голоси й вибрався на дорогу.

Князь не встиг нічого відповісти.

Ведмежатко, загледівши людей, присіло й жалібно чи злякано заревіло. І відразу ж з-за кущів на дорогу вибігла його матінка. Ведмедиця була стривожена і люта: хто посмів образити її дитинча?

Заревівши, вона звелась на задні ноги. Виявилась вельми здоровенною.

І заревіла так несподівано – як і вибігла, – що коні злякалися.

Особливо передні.

Княжий кінь від несподіванки шарахнувся вбік і став цапки. Ігор Святославич, який не чекав такого, не втримався в сідлі.

Далі Ярославна все пам’ятає, як у тумані.

Ігор – на землі, але чомусь лежить нерухомо. О, боги, що з ним?

Ведмедиця, певно, визнавши його головним обидчиком свого дитинчати, кинулась до нього.

Звівшись над князем громадиною, ведмедиця так заревіла, що вся валка позадкувала. На якусь мить ловчі, які були найближче до князя, від несподіванки розгубилися. Ось-ось звір схопить князя і почне його шматувати.

Ярославна не пам’ятає, як вона скочила з коня, як вихопила в одного з ловчих рогатину і кинулась на звіра. Що збиралася робити, вона в ту мить і сама не тямила. Але ясно було одне: її ладо в небезпеці, його життю загрожує та небезпека. І загрожує смертельно. Князь лежить непорушно, а ведмедиця нависла над ним…

В один мент Ярославна, розпатлана, з очима, що палали, кинулась навстріч звірові, загороджуючи собою князя і виставляючи наперед рогатину.

Зриваючи голос, не тямлячи себе, закричала:

– На чіпай мого мужа, звірюко!!. Він і пальцем не зачепив твоє чотириноге чадо, чого ти на нього напала?!. Геть!!. Геть, поки я не проштрикнула твоє брюхо!!.

Ведмедиха, наче вражена, зупинилась перед її рогатиною. Побачила жінку вельми рішучу, очі якої горіли вогнем. Якби вона могла думати, то, напевне б, подумала: вона теж захищає своє дитинча.

І зупинилася.

В ту мить все й змінилося.

І в ту мить все прийшло в рух.

Всі нарешті отямились від несподіванки і один поперед одного кинулися рятувати князя і княгиню біля нього.

Ведмежа, через яке все й зчинилося, злякано кинулося в кущі, мати-ведмедиха, переконавшись, що її чадо ціле-цілісіньке, теж побігла за ним.

Ще мить – і вони зникли, як їх і не було.

Князь все ще лежав на землі – без жодних ознак руху, лицем до неба. Руки його були широко розкинуті.

Ярославна кинула рогатину, впала на коліна біля чоловіка, схопила його голову собі на коліна.

І – заголосила.

Голова князя була в крові. Падаючи з коня, він вдарився потилицею об пень край дороги.

Пень був ще міцний – із дуба. І він теж був у крові.

– Люди-и-и!.. – у відчаї закричала Ярославна, і руки її були у крові Ігоря. – Помо-ожіть!!. Порятуйте князя, ладо моє!!.

Про лови вже й мови не було. Пораненого князя (він все ще був у безпам’ятстві, але тихо стогнав крізь стиснуті зуби) поклали на воза і під охороною спішно рушили до міста.

Ярославна сиділа на возі, тримаючи голову чоловіка у себе на колінах, і голосила:

– Борзо, борзо!.. Люди, людоньки, швидше женіть коней, моєму ладові кепсько!

Їй здавалося, що князя вже немає.

Але князь був ще в цьому світі – живим.

Ось тільки життя його після тих невдалих ловів круто зміниться.

Отямився він уже, коли валка в’їздила до міста, і довго не міг збагнути, де він і що з ним. А потім почав заспокоювати жону, яка все ще голосила. І журився, що з ловами так нічого й не вийшло.

– Дякуй богам, що живим залишився, – утішала його Ярославна. – Дурне ведмежатко такого переполоху наробило…

– І лови нам зірвало, – гнув своє князь. – А ви мене дарма повезли до граду. Полежав би в холодочку, отямився б… І можна було б вчиняти лови. Скільки збиралися і – марно. Тепер коли я ще виберуся до Десни…

Ярославна плакала і сміялась крізь сльози. Коли князеві розповіли, як княгиня відважно кинулась з рогатиною на ведмедицю, загороджуючи його, непорушного, собою, якою вона була рішучою і безстрашною в ту хвилину, то вражений князь широко відкритими очима дивився на жону – впізнавав її і не впізнавав. Так ось яка, виявляється, у нього Ярославна!..