Валентин Чемерис - Ярославна

Сіяли міжусобиці, Русь щоліта пожинала кривавий урожай.

Це через віки вже в наші дні визнають: за гріхи предків часто розплачуюся їхні нащадки. Виходить, син за батька таки відповідає. Чорна руйнівна енергія предків може накопичуватися в їхніх потомках. Навіть через покоління й покоління. І син не тільки за батька відповідає, а й за діда, бабку. Іноді й за інших родичів, – якщо гріхи їхні були тяжкими. Про це, певно, непокоївся Ігор, коли скаржився невідомо кому:

– Всі грішили… Всі братню кров проливали… І дід мій, і батько, і дядько… А мені тепер розплачуватися? Хоча я й сам попогрішив. Коли б моїм синам не довелося за мої гріхи життям своїм розплачуватися…

Хто на смертнім одрі вимагав од нього, аби він за гріхи роду його розплачувався, Ярославна так і не збагнула. Але хтось же вимагав, коли він з кимось невидимим сперечався.

Все частіше й частіше снився йому синок Олег, якому на час походу було всього лише десять годочків. А з ним і юний князь Святослав Ольгович, князь рильський, онук Ігорів. Обидва князенки потрапили в полон до жорстоких половців і були разом з п’ятьма тисячами полонених русичів потоплені в озері.

Коли вони приходили в сон, князь схоплювався і, обхопивши голову руками, хитався в ліжку з боку на бік… І тихенько при цьому не то стогнав, не то вовком завивав. Крізь стиснені зуби… Ярославна теж, схопившись, до ранку утішала мужа, розуміючи, що все це дарма.

– Така у них доля…

– Але я повернувся з полону живим і здоровим, а вони… юні, молоденькі… Тільки б жити… А їх… потопили в озері… Мені часто сниться, як Олег, синок наш, у кривавій воді захльобується, як його топлять хижі кочовики. З моєї вини! Бо я русів у степ повів. І синка десятилітнього з собою прихопив – нащо?… Хотів, аби він, майбутній князь Русі, з малих літ до походів привчався… А його… В озері, в каламутній та кривавій воді, втопили. За що? Він же ще дитиною був. Йому б ще жити та жити. А вони його… В каламутній та кривавій воді утопили… Вишкірюючи з потіхи зуби…

Іноді й удень, як, бувало, задумається князь – а він почав постійно задумуватися, іноді так, що й не догукаєшся до нього, – а тоді раптом схопиться, тремтячою рукою поперед себе тиче, тиче…

– Он він… Олежик. Синку! – кричить, вже обидві руки простягаючи. – Ти повернувся з полону? Йди, йди до мене…

– Який… Олег? – жахалася Ярославна. – Його давно в цьому світі немає.

– Але ж він прийшов до нас. З Половеччини в Чернігів… Хіба ти не бачиш? Оно-но ж він, у кутку стоїть – слізки витирає. І мокрий увесь, у багні кривавім… Синку, синку, ти вибрався з озера, у якому вас половці топили?

Ярославна, обхопивши голову руками, вибігала з покоїв. Душа у неї боліла, хоч вона те старанно утаємничувала. Боліла, бо не знала, як утішити мужа і де для цього потрібні слова знайти?

Князь ніби заспокоювався, день-два був аж веселим, навіть метушився, наче кудись збирався, але швидко в нього опускалися руки, і все починалося знову.

– Оно-но Олежко наш… Бачиш, бачиш? В гості до нас прийшов. З онуком моїм, Святославом, – його теж утопили погані. А за ними… бачиш, бачиш? – вся моя дружина, всі полки мої, що їх погані теж в озері своєму смердючому потопили.

Як помирав князь, Ярославна тримала його руку в своїх руках, намагаючись зігріти його своїм теплом. А він холонув, холонув… І затих.

– Нема мого лада, немає мене… – тільки й мовила.

Родичі, бояри, слуги померлого Ігоря зодягали чорне вбрання і чорні шапки – на знак скорботи й жалю. Коли везли тіло князя, перед труною вели коня і несли стяг, а вже біля гробу поставили списа.

Після похорону родичі роздали бідним щедру милостиню – духовенству та жебракам – як і велить звичай. Родичі, бояри, слуги і народ плакали над гробом князя, причитали похвалами небіжчику: він був хоробрий у раті, шанував, постачав і втішав духівництво, завжди роздавав щедру милостиню рідним, любив і шанував дружину, нічого для неї не шкодуючи… Особливо в причитаннях виділялася вірність покійного тим клятвам, що їх він давав за життя, підкреслювалась його тілесна і духовна чистота, справедливе правосуддя, що його він чинив, суворість до злих людей, безстрашність перед сильними, які притісняли слабкіших… Що покійник перед убогими завжди був сам убогий, хоч і багатий душею…

– З нами нині, – голосили, – плаче вся Руська земля…

Для Ярославни це було малою утіхою. Що їй з того, що плаче вся Руська земля, як вона втратила коханого мужа і віднині й до скону літ приречена на самотність! І буде вона знову виходити на заборола і тужити, плакати, побиватись за коханим, який вже ніколи, ніколи не повернеться до неї з полону смерті…