Валентин Чемерис - Ярославна

З такою жити можна і жити.

Але жити йому залишалося вже всього нічого.

Рана на потилиці, щоправда, швидко затягнулася – тут князеві ще й поталанило, і він почувався загалом навіть добре.

Тілесно. Та й здоровий був нівроку, а ось духом знову занепав.

Цікавість до життя, здається, втратив. Як не сокорила біля нього Ярославна, як не щебетала ластівкою, як не побивалася, на душі в князя чим далі, тим ставало хмарніше. І чомусь наче безнадійно. Він лежав у спочивальні днями, дивлячись у стелю, і нічого йому не хотілося, і нічого його не хвилювало. А якщо й виходив у двір – власне, Ярославна його виводила, – то мовби нікого й не завбачав. І світу білого, у якому він все ще перебував.

Посміхався лише до жони, але посміхаючись, мовби і її теж не завбачав.

І догукатися до нього – він наче перебував в іншому світі, – було марно. Навіть їй.

І Ярославна знову затужила.

Тільки вже не на валу – в душі. Хоч зовні, щоби його не гнітити, намагалася бути веселою і навіть безтурботною.

У нього щось таке творилося в душі. Але тримав все в собі. Лише іноді скаржився, що «душа болить». Чого вона боліла – мовчав. Але душа в нього й справді боліла. І від того не міг собі знайти місця. Як наче б неприкаяний, князь-ізгой, яких на Русі завжди було чимало. Все було не до двору, все з рук валилося – душа боліла. А від болю в душі ні утіхи, ні ліків, нічого немає.

Часто сам з собою розмовляв.

Власне, лежав, дивився в стелю (що він там бачив?) і сам до себе іноді бурмотів.

– Тобі щось треба, ладо? – кидалась до нього Ярославна. – Тебе щось хвилює, мій єдиний? Тобі щось болить? Чим і як тобі допомогти?

Але він у такі хвилини внутрішніх роздумів і бесід з кимось невидимим, ніби й не помічав її поруч.

То йому здавалося, що на Русь зі Степу летить багатоголовий, з вогняними пащеками Змій Горинич – в парі з Тугарином та іншими зміями, а він не може Русь захистити, бо так і не став змієборцем, новітнім Кирилом Кожум’якою, як про те мріяв ще в своєму хлоп’яцтві.

«Як був хлопійком, так хлопійком і зостався, хоч і виріс. Хлопак та й годі! Якесь хлопченя. Так і хлоп’ячить досі – ех!..»

– Чому я не став змієборцем? Чому?

Питав невідомо-кого, на чекаючи ні від кого відповіді. Та її і в природі не існувало. Йому випаде стати на віки відомим, але тільки як героєм «Слова». А йому цього було замало. Він багнув більшого – стати не героєм «Слова», а героєм усієї Русі. Захисником її, таким, як Володимир Мономах. Не судилося.

А змії гориничі й тугарини з усім їхнім кодлом летіли на Русь і летіли, і він не міг захистити її, тож цим карався. Та ще чвари, у які він не раз встрявав, виступаючи проти своїх, гнітили його. Нащо він ходив проти своїх? Влади в Києві забаг? Солодкий той трунок – влада в Києві. П’єш її, хмілієш і ніколи не нап’єшся.

То нащо вона тепер йому, як вже пора зі світом білим прощатися? Забув… Людина голою приходить у цей світ, голою його і залишає, то нащо йому пишні великокняжі шати? А вони, князі нерозумні, все гризуться. За владу в Києві. Забувши, що життя одне і, на жаль, коротке. Швидко кінчається. Хоч владар ти у Києві, хоч смерд нікому невідомий. А вони… Брехнею, обіцянками і кровію ладні покрити рідну землю, аби лишень вокняжитись у Києві, потішити душечку свою…

Як пізно він це збагнув, коли вже й не виправити нічого. Але добре, що хоч наприкінці життя свого збагнув. Ще гірше, що не став змієборцем, не захистив Русі. Навпаки, шарпав її. І з половцями теж. Та зі своїми Ольговичами, яким наче наврочено – гризтися за владу в Києві. Наслано їм чи що? Чи зла недоля випала?…

Якось Ярославна низько схилилась над ним, маже дотикаючись губами його сухих спечених губ.

– Всі грішили, а мені тепер… розплачуватися? – шепотів він, невідомо кого запитуючи чи до когось скаржачись.

Передихнув. Вона сторожко прислухалась.

Знову невідомо до кого говорив він – чи комусь жалівся, чи в когось прохав захисту й порятунку.

– Всі ходили походами один проти одного, брат на брата… русич на русича. Міжусобиці творили… Половців на Русь водили, а я… Я тепер маю відповідати за гріхи мого роду? За діда, за батька, за дядька… Не хочу. Чому я? У мене своїх гріхів повно, чому за рід свій маю відповідати?

Ярославна злякано слухала його уривчастий шепіт і спершу не могла збагнути, про що він? Про які гріхи його роду, Ольговичів невгамовних? Лише дещо втямлювала. Багато горя завдали Ольговичі своєю, здавалось, вічною боротьбою за верховенство влади, за стольний Київ…