Валентин Чемерис - Ярославна

Ігор Святославич тихо згасав.

І це він, невгамовний і амбітний сіверський князь, який стільки клопоту завдав великим київським князям своєю непокорою та різними вибриками, що часом приносили Русі лихо. Ще й затятий полювальник, любитель і неперевершений знавець охоти з ловчими птахами, соколами, кречетами та яструбами, котрі у нього завжди водилися і не переводилися.

О!.. Коли в Чернігові, де до того мало знали сіверського князя, бояри згадали про захоплення ловами, то й вирішили його, занепалого духом – з якої такої трясці, на підвищення пішов, чернігівським князем став, радуватися б! – і рятувати.

Збайдужів до життя, засумував чогось, соколи та кречети його й збадьорять. Хіба ж так! Раз побуде на ловах, все як рукою зніме! Раніше ж, розповідали, на Сіверщині він був першим охотником серед перших охотників.

Ба, ба, пригадували, навіть перебуваючи в полоні у половців, коли його викупив Кончак, то й там віддавався своєму захопленню і в Половеччині з яструбами відправлявся на лови.

Лови його мали і цього разу порятувати, повернути йому смак до життя.

Так вирішили наближені до князя бояри і заходилися готувати виїзд на лови до Десни. Та і який князь на Русі міг без них обійтися? Найбільшим полювальником (а може, й першим), про якого й літописи згадують, на Русі був Ігор Рюрикович (912) – з ловами, між іншим, пов’язане і його одруження з Ольгою. Вона й стала тоді його найбільшим мисливським «трофеєм» – дякуватиме ловам, що звели з такою жінкою.

У ті та пізніші часи полювання було найкращим вишколом по вихованню і загартуванню воїнів для бойового життя. Тож всі давньоруські князі вважали лови-охоту гартом для справжнього мужа.

Ловами до самозабуття захоплювався і Святослав, той, що поляже на Дніпрових порогах, і сини Володимира Мстислав і Ярослав.

Дичину ловили за допомогою ловчих птахів і тенет. Ось одна з літописних згадок про таке княже дозвілля:

«В лето 6596 (1088) Всеволоду (син Ярослава) ловы деющу зверынья за Вишегородом, заметавши тенета и кличаном кликнувши».

Чи не найвправнішим і найзатятішим полювальником серед князів Русі пізніше був Володимир Мономах – витривалий, безмежно відважний, переконаний, що нічого не треба боятися, адже смерть не приходить раніше, як в «урочий, Богом визначений час».

А ще лови чинилися за допомогою перевісищ (в Києві у ті давні часи перевісища – сіті-тенета – розвішувалися у Хрещатому яру – нині центральний проспект української столиці). Княгиня Ольга теж любила лови – мала свої перевісщца на Дніпрі й по Десні.

Кожний князь, вирушаючи на любі його душі й молодецтву лови, добре озброювався, неодмінно мав при собі довгий мисливський ніж – часом і не один, раптом зломиться в найвідповідальніший момент (це коли полювали на звіра). Іноді на додачу до ножа чіплявся до пояса ще й міцний кинджал. Полювальник неодмінно брав сокиру – руків’я із слонової кістки, – кистень, що звався шестопером, і це не рахуючи сагайдака з луком та стрілами. Іноді полювальник мав при собі ще й списа, вила і рогатину – раптом трапиться ведмідь – і нарочито навчених і вишколених для охоти коней.

Для полювання з ловчими птахами використовували яструбів, соколів і кречетів. Добре «виношених». Себто приручених до людини і привчених ловити диких птахів та дрібних тварин.

Для відлову самих яструбів, соколів та кречетів на північ князі час од часу відправляли особливі ватаги на чолі з отаманами. За годуванням ловчих птахів, їх утриманням і вишколом відповідали особливі княжі люди. Вони й годували тих птахів лише в певні години (урочні) і лише найякіснішим м’ясом. За раптову смерть ловчого птаха, якщо така траплялася, доглядач міг жорстоко поплатитися. Ловчі птахи, та ще добре «виношені», цінувалися особливо дорого. Як і їхні навчителі.

Кожен князь мав у своєму князівстві найбагатші на дичину угіддя, де ніхто – ні простолюдин, ні боярин, не мав права займатися ловами – під страхом смертної кари. Княжі мисливські угіддя поділялися на стани – у кожному полювали якусь окрему дичину чи звіра.

Ловами завідував ловчий – найдовіреніша особа князя, що її остерігалися навіть бояри. Він мав при собі помічників. При ньому був і шатровий, який слідкував за шатрами з усім скарбом – для князя і його гостей.

Улюблені соколи чи кречети, які були особливо меткі на ловах, сяяли від срібла й золота. Наряд їхній складався з клобучок, нагрудників, нахвостників, нагавкав, опут тощо. Коли ватага ловців на чолі з князем вирушала до княжих угідь – це був такий пишний поїзд, що подивитися на нього збігалися смерди з навколишніх сіл. І подивитися завжди було на що.