Валентин Чемерис - Ярославна

І триватиме вічно – покіль існуватиме в світі красне письменство, адже «Слово» безсмертне – невдаха-полководець, пересічний князь, нічим не видатна особистість, Ігор Святославич виявився геніальним поетом. На всі часи й віки. Новітнім Бояном, соловієм Русі.

Сам же Ігор Святославич так і помер з гнітючою дум-кою-відчаєм: «Слово», у яке він вклав свою душу і думи заповітні, нікому не потрібне і нікого не схвилювало. А він же його писав, як пісню співав, наче готовим його в золотому сні побачив, а сучасники Ігоря ним і не зацікавились. На нього просто не звернули уваги. А він же творив, наче у воду дивився!

І помер, не підозрюючи, яка неймовірна слава після п’яти століть забуття чекатиме його творіння. Тож, помираючи, сам себе ще й добивав, пришвидшував свій кінець (чи не від того й душа його боліла?):

«І похід мій проти половців не вдався – яку жахливу поразку я тоді потерпів! – і «Слово», написане про той похід, теж не вдалося. Невже я такий безталанний і невезучий?…»

Це були останні його думки в цьому суєтному світі.

А пристрасті… Пристрасті навколо «Слова» не вщухають і понині, бо і понині ще не всі загадки «Слова» розгадані, не всі його таємниці відкриті, ще й нашим нащадкам буде над чим сперечатися та розкривати таємниці.

«Кількість наукових досліджень найвідомішої пам’ятки давньоруської літератури, – стверджує знавець (Андрій Залізняк, відомий лінгвіст, академік), – така велика, що коли скласти їх докупи, одній людині і за життя цього не прочитати».

А саме «Слово» – в перекладі із староруської – займає якихось 17 з чимось сторінок звичайного книжкового формату. Від перших рядків з посиланням на Бояна і до останніх

І в першу чергу йому слава – Ігорю Святославичу. Хоч і програв він свій похід в Половеччину, завдавши цим жалю Русі, але ж та поразка – парадокс! – надихнула його на поему, віку якій ніколи не буде.

І все так само – лишень вслухаймося:

І все так само, все так же віками й віками:

І все так же, і все так же ми чуємо – і будемо чути віками, ми ж бо русичі, безсмертні, – слухати, як у «Путивлі-граді вранці-рано співає, плаче Ярославна, як та зозуленька кує, словами жалю додає…»:

Здається, все вже сказано-розказано. За два останні століття вивчення «Слова». Все вже, здається, прокоментовано, розтлумачено, всюди правильно розставлені акценти, вірно – нарешті! – прочитані трудні терміни, назви, ті чи ті вислови… Здається…

Але час іде, і виявляється, що не всі ще таємниці «Слова» розгадані, не всі ще темні місця витлумачені, тож нерозгаданих загадок у поемі чимало залишається й на сьогодні. Хоч деякі з них і справді розкриті.

Як ось хоча б ця.

– Ви приїхали автівкою чи каром?

Все тут українцеві зрозуміло (мова ж бо українська), хіба що крім одного – що це за «кар»? Судячи з тексту, якийсь транспортний засіб. В Україні, до речі, чомусь невідомий.

Але це така вже сьогодні мова українців з англомовної діаспори.

Кар – по-англійськи поїзд.

Живучи в англомовному середовищі, знаючи англійську (нею лише й користуються поза своїм помешканням), такі українці ні-ні та в розмові між собою (на рівні побуту, звісно) й використовують слова іншої, відомої їм мови.

Себто перед нами…

Так, так, суржик.

Всюдисущий (зокрема серед українців) Дядько Суржик. І що б, здавалося, сказати: ви приїхали автівкою чи поїздом? Так ні. Дядько Суржик і тут вліз – замінивши слово «поїзд» в українській мові «каром» з іншої, в даному випадку, панівною за місцем проживання, мови.

Суржиком в Україні називається суміш зерна пшениці й жита, жита і ячменю, ячменю й вівса і т.ін., борошно такої суміші. (Казали: сіяв пшеницю, а зібрав суржик – як до пшеничного зерна при посіві потрапило інше зерно).

Друге значення терміна суржик вже по нашій темі (правда, із застереженням: розмовне): елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; простіше – нечиста мова.