Валентин Чемерис - Ярославна

А перекладачі, не второпавши (та й не знаючи тюркських мов) і ганяли бідного князя в Тмутаракань до якихось «курь».

І сьогодні суржик живе й процвітає вільготно – від «кара» до «курь Тмутороканя». Невмирущий!

З часу написання «Слова» минуло більше восьми століть, а суржик і нині непогано живе. І завтра-позав-тра наміряється жити. Невже він і справді невмирущий?

А мови…

Мови сусідні треба знати. Неодмінно. І тоді не буде вченим – навіть вченим! – здаватися, що князь Всеслав і справді чогось бігав ночами до «курь Тмутороканя».

Ще до теми. Дивне прізвисько у «Слові» в князя Всеволода – «буй-тур». (Як, між іншим, і в князів – за все тим же «Словом» – Рюрика, Романа): «Буй-тур Всеволоде, стоїш ти на брані, прискаєш стрілами на полки погані…» І далі описуються шоломи аварські порубані, потрощені «Буй-туре, тобою». Буй – ясно, що буйний, сильний, несамовитий, навальний, великий. Тур – це, звичайно ж, він, вимерлий дикий бик, колись буйний, сильний і страшний. [50]

От, мовляв, автор «Слова» і назвав дужого та сміливого князя туром буйним.

А виявляється…

По-тюркському «буй-туре» означає «високий пан», тобто – «високородний». [51]І підкреслювалася у «Слові» не сила, схожа з силою дикого тура, вола чи буйвола, а – знатність походження. (Подальша еволюція цього титулу: батур, боотур, богатур, богатир). А високородного Всеволода, як зауважив один дотепник, перекладачі перетворили… на дику яловичину!

– Тепер мені нічого не залишається, як тихо вдовіти… То, може, краще було б піти з Ігорем на той світ?… По добрій волі, звісно, адже тепер, як колись, ніхто на силує вдову накласти на себе руки зі смертю мужа…

Чи вона думала так, чи вголос сама з собою ділилася своїми болючими думками?…

І було від чого.

Слов’янія, мати Русі, вже була десь далеко-далеко, в тому минулому, якому немає вороття, але на Русі ще пам’ятали…

І старі люди їй розказували.

Йдучи на той світ, слов’янські мужі неодмінно забирали з собою і власну жінку. Незалежно від того, хотіла вона того чи не хотіла.

Більшість хотіли – гірше було залишитися вдовою у цьому світі.

Чи давно се було? Мовби ж і не дуже. Але звичай, за яким вдови мали позбавляти себе життя, ще не постарів у пам’яті русів. Вони або спалювали себе самі, або їх силоміць умертвляли. Бо жона, ставши вдовою, у цьому світі вже нікому не була потрібна. Тож вдови по смерті мужів не хотіли залишатися без мужа, без захисту, без любові, зрештою. Розпалювали велике вогнище, на яке добровільно піднімалися – щоби разом з душею свого лада увійти до раю.

Звичай самовбивства або насильницького умертвіння вдів був широко розповсюджений в язичницькому світі – вдова мала супроводжувати мужа в загробне життя. Подібно до його бойового коня, якого теж умертвляли, зброї тощо. Цей звичай існував у скіфів, сарматів, фракійців, в інших германських племен. І цей звичай – самовбивства або убивства вдів – був поширеним і в слов’ян.

Візантійський імператор Маврикій (VI ст.) писав про слов’ян:

«Жінки ж їхні цнотливі над усяку людську породу, так що багато хто з них кончину своїх чоловіків вважає власною смертю і добровільно душить себе, не вважаючи життям існування у вдівстві».

Не вважаючи життям існування у вдівстві…

Чим значнішим був дружинник, тим почесніше було жоні позбавляти себе життя і супроводжувати його на той світ.

(Аль Масуд – X ст. – зазначав: якщо хто помирає парубком, його одружують посмертно, і жінки жадають бути спаленими, щоб із душами чоловіків увійти до раю).

Християнство, яке змінило на Русі язичництво, взяло під захист вдів, але вони все одно ще довго добровільно йшли в бушуюче полум’я, щоб, згорівши тілом, душею бути з чоловіком у тому світі.

Про це ні-ні та й думала тоді Ярославна. А деякі жінки – з тих, які так і не прийняли християнство, – осуджували княгиню: чому вона, ставши удовою, не пішла за чоловіком своїм, за Ігорем Святославичем у світ предків?

Там би їй було гарно, а що чекає її, удову, в цьому світі?

Тож княгиня ні-ні та й думала: зі смертю чоловіка їй нічого не залишалося, як удовіти. То, може, краще було б піти за Ігорем на той світ? Там, кажуть, рай. А тут, на землі, пекло. Та ще для беззахисної удови. То, може, і їй вибрати рай?

А з любим рай і на тім світі, без милого пекло на цьому світі.

Тільки Явдошка, добра її відьма, була проти.

– І не мисли так! Бог дав життя, Бог його і забере, коли треба буде. А поки – живи. У цьому світі. А той світ – всі ми смертні, – від тебе все ’дно – хочеш ти цього чи не хочеш, – ніде не подінеться…