Валентин Чемерис - Ярославна

Як 2 січня 1202 року Ігоря Святославича поховали в Чернігові, де він не встиг і місця нагріти, Ярославна недовго залишалася в Чернігові і невдовзі повернулася до Путивля. Чому так вчинила – і сама згодом не могла збагнути.

Як наче внутрішній голос їй велів: повертайся до Путивля!

Вона й повернулася.

Може, тому, що на відміну від Чернігова, який був і залишався для неї чужим, Путивль, де вона стільки переплакала-перетужила-переспівала на валах, виглядаючи Ігоря з походу, видався їй чи не рідним градом.

Навіть у Галич, де вона народилася і виросла, її так не тягнуло, як у Путивль. Казала сама собі (поволі почала звикати, що гомонить сама з собою):

– У Путивлі на валу виглядатиму своє ладо. Не довго й удовою побуду. До Путивля Ігор повернеться.

І сама до Путивля повернулася. Удовою. Хоч до свого нового статусу не встигла звикнути. До нього взагалі неможливо звикнути.

Вдова… Жінка, яка після смерті чоловіка не одружується вдруге.

Вона вже була такою жінкою. І не збиралася вдруге одружуватися, адже після Ігоря вдруге Ігоря не може бути.

А вдова – як сова. Так люди кажуть. А люди все знають, бо все пережили. І все переживуть, що б їм не випало.

Звідтоді, як у далекій-далекій в часі Русі овдовіла Ярославна – рік 1202-й, – і до мого дитинства, що припало на Другу світову, минуло 743 роки.

І кожен з тих 743-х років не був без вдів – спершу на Русі, потім в Україні. А в деякі роки їх особливо рясно з’являлося – війни протягом цих 743-х років не затихали. Як не затихали вони й до того. Невже ми, люди планети Земля, роковані на безконечні убивства один одного, на руйнацію і знищення того, що встигали створити і збудувати?

Пригадую 1945 рік. Тільки-но відшуміла Друга світова війна, що забрала мільйони й мільйони. За її роки – 1941–1945 – в моє рідне полтавське село Заїченці (не таке вже й велике, радше, скромне) не повернулося з війни 120 моїх односельців. А замість них до села в супроводі криків і плачу прилетіло 120 похоронок.

І з’явилося в селі 120 вдів.

У них були діти – в якої одне дитятко, а в якої і двоє-троє. І вдови самотужки мали рятувати дітей своїх, в самотині й бідності повоєнній ставити їх на ноги.

Забрала війна і мого батька, старшого лейтенанта Луку Макаровича Чемериса.

Став і я сином удови. Як кажуть, не перший, але, на жаль, і не останній. І зростав я з семи років без батька. Навіть не знаючи, що це таке – рідний батько, хоч так хотілося, аби він був.

Рідко-рідко у кого в ті часи у селі був батько, і ми, вдовині діти, заздрили… Тим, у кого були батьки – хай і покалічені війною, але ж – батьки.

Я виріс, так і не спізнавши, що таке рідний батько – лише у сни він іноді до мене приходив, і я був радий тому. А мати… Мати, як би не старалася, але батька в сім’ї ніколи не могла замінити. І всі мої друзі, потім однокласники, теж були, як і я, – дітьми вдів.

І було в селі таких безбатченків, удовиних синів і дочок за двісті.

Тяжким було дитинство без батькових крил – та ще у бідному повоєнному селі, у колгоспі, де тільки працювали, майже нічого не отримуючи навзамін за свою тяжку підневільну працю.

Сто двадцять вдів (чоловіків, в основному дідів, у селі було мало, тож село трималося на жіночих плечах) – це здавалося аж занадто багато – як для одного села. Може, воно й так.

Але згодом, уже дорослим, я виявив, що моєму селу ще й «повезло» – всього лише 120 вдів!

Був у мене друг (лише на рік старший, він вже давно на тому світі), поет Олександр Зайвий. Для мене просто Сашко.

Родом він з села Могилів Царичанського району, Придніпров’я. Теж син удови. Село його Могилів старовинне і чимале. Але ж і похоронок туди прийшло!

В одній із своїх поем про подвиги земляків (Сашко був чудовим поетом! А втім, чому був, таким він і залишився) він написав, як на віки закарбував:

Це у його рідний Могилів за роки війни прийшло 700 похоронок!

І стало в селі Могилів – звичайне українське село – 700 вдів!

Подумати лише: 700 вдів!

В одному лише селі.

І більше як тисяча синів і дочок стали удовиними.

І треба було жити і рости.

І ми жили і росли, пам’ятаючи: не ми перші, не ми останні.

Як наші матері були не першими і не останнім вдовами. І не будуть, на жаль, останніми.

Вдів на Русі завжди вистачало.

Без удів Русь ніколи не була Руссю, адже без них вона і Руссю не могла б бути. Що тоді, що тепер.

Тепер настала і їй черга.

Вдів на Русі завжди було багато. І кожна вдова – як сова.