Валентин Чемерис - Ярославна

Здесь есть возможность читать онлайн «Валентин Чемерис - Ярославна» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2013, ISBN: 2013, Издательство: Array Литагент «Фолио», Жанр: Историческая проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Ярославна: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Ярославна»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Ярославна – одна з найвидатніших постатей Київської Русі, донька галицького князя Ярослава Осмомисла й жінка князя Ігоря Святославовича. Відомі й невідомі перипетії її життя та любові вже дев’ять століть хвилюють всіх, хто не байдужий до історії рідної країни.
А взагалі-то «Ярославна» – це роман про княжі міжусобиці, що колись підірвали Русь і загрожують Україні зараз, це розповідь про віковічну боротьбу з кочівниками. Саме тому роман Валентина Чемериса переповнений динамічних і бурхливих пригод, пов’язаних з походом князя Ігоря. Автор скористався жанром роману-есе, що дозволяє позбутися традиційних обмежень і рамок, і виклав своє бачення тих далеких подій.

Ярославна — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Ярославна», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Самотина.

Навколо неї в теремі велелюддя, а вона без Ігоря почувалася, як на безлюдді.

– Тепер мені тільки й лишилося, що вдовіти…

Хто сказав?

Прислухалась…

Оглянулась вражено: хто це сказав, що вона має вдовіти?

Але поруч не було нікого. Невже це вона сказала? Чи доля її устами винесла їй присуд?

– Тепер мені нічого на лишилося, як вдовіти…

Хоча… Може, краще було б піти з Ігорем на той світ?

Бо тепер вона вдова. Як сова… Хоч і княгиня…

Не хотілося більше жити. Втративши коханого, втратила як наче б і саму себе. Та й для чого їй тепер самотній жити? Вона тут, а він – ТАМ. У потойбіччі. І разом їм уже ніколи не бути. Принаймні в цьому світі. То для чого ж їй жити в цьому світі? Хоча… Чому дивуватися? Не вона перша, не вона остання. Все ще думала: може, їй краще було б піти за мужем? Там вона буде щаслива з ладом своїм, а тут… Тут скнітиме в самотині – для чого? Для кого? Аби прожити кілька зайвих років? Але ж вона все одно рокована – як людина – на смерть, то яка різниця – тепер чи пізніше?

Після смерті мужа їй часто снився один і той же сон. Ледве склеплювала повіки й починала в пітьмі спочивальні поволі пірнати у щось чорне, невиразне й хистке, що звалося сном, як зненацька лунав свист.

Він був такий пронизливий, як зойк, що вона одразу ж і схоплювалася.

Хапалась руками за груди, де сполошеною птахою билося серце.

А свист все лунав – у вухах її, в душі її, у всьому єстві.

– Явдошко?! – кричала. – Ти чуєш? Овлур свистить.

До спочивальні, плутаючись в довгій сорочці, вбігала Явдошка. По смерті князя вона жила в княжому теремі, спала на рундуку біля спочивальні княгині. Так попрохала її Ярославна – боялася сама залишатися вночі.

Лампадка в кутку біля божниці ледь-ледь тліла, і з пітьми Явдошка простувала в білій сорочці, як привид.

– Явдошко, це… ти?

– А то б яка ще мара?

– Ти чуєш?

– А що маю чути? – Явдошка зупинялася біля неї. – Тобі, княгине, лихий сон приснився?

– Який сон, як він… свистить. Хіба ти не чуєш?

– Хто – він?

– Овлур, хто ж іще. Чи ти глуха? – починала дратуватися Ярославна. – О-о!.. Чуєш, чуєш? Знову свистить. Зараз північ, тож він князеві звістку подає, що пора їм утікати з Половеччини… Чуєш?… Чуєш, як він свистить?

Явдошка нічого не чула – в спочивальні було німо і глухо. Лише десь сонна муха дзижчала на слюдянім віконці. Мабуть, в павукові тенета попала, бідолаха. Але, щоб княгиню заспокоїти, мовила:

– Свистить, то й свистить. Може, й князеві вістку подає.

– Подає, подає, – підхоплювала княгиня. – Зараз вони будуть втікати з Половеччини. Ігор мій і той… Половець Овлур. До ранку князь буде вдома, у Путивлі.

– З Половеччини до Путивля не близький світ.

– Вони його до ранку й подолають. Овлур бігтиме сірим вовком, а князь ясним соколоньком летітиме.

Явдошка тільки зітхнула.

– Відлітав уже твій соколонько. В Чернігові у храмі спочиває.

В Явдошиних словах була суща правда, але все одно не вірилось княгині. Що її лада більше немає. Не могла збагнути. Як це… немає? Був, був – які у них ночі були! – і вже немає?… Ні, ні, він десь просто… просто забарився. Може, й у Половеччині. Ось-ось повернеться з походу.

І чим більше так вірила, тим більше їй здавалося, що так воно і є. Її ладо в Половеччині. Не сьогодні – завтра він повернеться. І все у них буде гаразд, і вони, як і раніше, будуть щасливі. І ночі любові у них ще будуть та будуть.

І тоді знову починав лунати посвист Овлура. Вона схоплювалась радісна: Овлур свистить! Вказує Ігореві шлях з полону. Ігор повертається з неволі в рідний край. Може, й сеї ночі з’явиться в Путивлі – він-бо ясним соколоньком до неї летить. Треба тільки чекати. Чекати й чекати. Вірно і терпеливо.

Вона й чекала – вірно і терпеливо. І князь під ранок виринав з пітьми спочивальні. Живий, здоровий, коханий її… Рідний.

– А ось і я, ладо моє! – вигукував молодо і дзвінко. – До тебе повернувся. Ти чекала мене?

– Чекала, чекала, моє ладо! – і птахою кидалась йому навстріч.

Вранці вона сяяла, як нова ікона.

– Знову до тебе сеї ночі князь Ігор Святославич соколоньком ясним прилітав? – дивувалася Явдошка.

– Прилітав, Явдошечко, прилітав, – сяяла княгиня.

– І любов у вас той… була?

– Була, Явдошечко, ой була! Ой любов! Тепер чекаю-виглядаю нову ніченьку – щоби ладо своє обіймати.

– А ти певна, що то прилітав до тебе твій ладо?

– Отакої! А хто ж то до мене вночі прилітав?

– Зміулан.

– Хто-хто? Що ти таке страшне кажеш?

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Ярославна»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Ярославна» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Валентин Чемерис - Рогнеда
Валентин Чемерис
Валентин Чемерис - Феномен Фенікса
Валентин Чемерис
Валентин Чемерис - Смерть Атея (збірник)
Валентин Чемерис
Валентин Чемерис - Приречені на щастя
Валентин Чемерис
Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)
Валентин Чемерис
libcat.ru: книга без обложки
Валентин Чемерис
libcat.ru: книга без обложки
Валентин Чемерис
Валентин Чемерис - Білий король детективу
Валентин Чемерис
Валентин Чемерис - Це я, званий Чемерисом…
Валентин Чемерис
Отзывы о книге «Ярославна»

Обсуждение, отзывы о книге «Ярославна» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x