Валентин Чемерис - Ярославна

Як відомо, вислів цей із «Слова о полку Ігоревім», що звідтоді став крилатим, означає сигнал до дії.

Гай-гай, скільки після того на Русі свистів Овлур, застерігаючи: тривога! Треба спішно рятувати рідний край!

Овлур свистів і свистів – у яке століття нашої історії не заглянь, і все марно. На його свист, що означав сполох, тривогу, на Русі не звертали уваги. Князі боролися за владу, йшли оружною силою один проти одного. Старшого на Русі вже мовби й не було, кожен з удільних князьків уявляв себе владарем.

Феодальну ієрархію удільних князів Київської Русі з X ст. очолювали великі київські князі з місцем перебування у Києві.

Кожен великий київський князь вважався старшим. До його реальних прав належали скликання княжих з’їздів, головне командування під час воєнних походів тощо. Однак удільні князі – «молодші» – не завжди його визнавали за старшого, здебільшого діяли на свій розсуд і в силу власних амбіцій, роздмухуючи міжусобиці, часто й влаштовували походи на Київ для захоплення київського столу. Влада В. кк., поступово, але неухильно звужувалась. Сепаратистські тенденції і дії князів наростали, кожен з них уявляв себе єдиним правителем Русі, і цим вони поступово, але вірно розвалювали єдину державу Київська Русь. З кінця XII ст. цим титулом почали користуватися владимиро-суздальські князі, а з кінця XIII–XIV ст. – галицько-волинські, тверські, рязанські та інші. Після утворення Російської централізованої держави (друга половина XV – поч. ХIIІ ст.) титул В.к. мали тільки московські князі. З 1547 року цей титул увійшов до царського, а з 1721 року – до імператорського титулів. У XIV–XVI ст. це був титул феодальних володарів Великого князівства Литовського, а згодом польських королів. (З 1797 до 1917 титул В.к. належав окремим членам російської імператорської родини).

Що ж до Київської Русі, то її, ослаблу і вже напівзруйновану княжими міжусобицями, прикінчили нові завойовники, які вторгалися з глибин Азії – татаро-монголи.

Навала ординців припинила існування і Новгород-Сіверського князівства.

Згодом його територію захопить Брянське князівство, [52]яке перебувало тоді під владою потомків Романа Михайловича Старого, пізніше – потомків Гліба Ростиславича Смоленського.

Князівство було вщерть пограбоване татарами, багато його сіл і містечок ординці спалили, людність, яка не змогла врятуватися, була загнана в неволю. Погорільці не встигли й відбудуватися, як знову з’явилися ординці, які у 1275 році поверталися з походу проти Литви.

Потім каральні походи ординців під орудою баскака Ахмата здійснювалися не один раз і на Сіверщину, і на Чернігівщину.

Але навіть і за таких умов не припинялися княжі міжусобиці і те, що могло вціліти після татар, донищували свої. Теж з допомогою того чи того ординського баскака.

В Курську отаборився ординський баскак, який правив князівством. З усіх міст колишнього Новгород-Сіверського князівства від ординської навали найменше постраждав Трубчевськ – він був найдалі від центру.

У 1362 році Сіверщина була приєднана до Литви. Власне, до Великого князівства Литовського (його ще називали Руським, Жемойтським). Виникло воно завдяки об’єднавчій діяльності князя Міндовга (1230–1263) в 40-х роках XIII ст.

Вже за князя Вітеня (1293–1316) воно значно розширило свою територію шляхом інкорпорації майже всіх білоруських, а десь у другій половині XIV ст. і більшості українських земель – Волинь, Поділля, Київщина, Чер-нігово-Сіверщина. Остання була приєднана до Великого князівства Литовського у 1362 році.

Русичі з народом лієтувляй (самоназва литовців) у спільному Великому князівстві Литовському жили в мирі та злагоді. (Правда, доти, доки у їхнє життя не почала втручатися католицька церква). Великий князь Литовський, на відміну від імператорів Російської держави, не переслідував русичів-українців, не оголошував, що «нет и быть не может» їхньої рідної мови, а тому вони зобов’язані користуватися лише великоросійською. Литовські статути діяли й на українських землях. Найбільш досконалим з них був статут 1378 року. В ньому зберігалися основні засади давньоруського права, тож українці теж мали права і були захищені законом. (Статут пізніше буде використано при складанні Соборного уложенія 1649 р. «Прав, за якими судиться малоросійський народ)».