Валентин Чемерис - Ярославна

Ще й сьогодні – ЩЕ Й СЬОГОДНІ! – мріють такі самоназвані князьки про своє, про осібне князівство на території України. За рахунок, звісно, України. Де б вони могли потішитись в ранзі самостійних князьків. Одні з них метушаться, щоб відділити від України Крим та Донбас і проголосити Кримсько-Донецьке удільне князівство, інші…

Інші мріють про «суверенну» і, звичайно ж, «незалежну» Галичину. Неодмінно «від Збручу до Сяну і Карпат», треті про «республіку Закарпатська Русь». З якоюсь «державною» русинською мовою. Але для цього треба Галичину відірвати від України. І Закарпаття теж відірвати. Їм на потіху.

…Немов удільний князь.

Ні, не перевелося ще таке плем’я серед… Українців? Ні, як в’їдливо писав колись Остап Вишня, серед чухраїнців.

Є таке невмируще плем’я на Україні.

Остап Вишня вигадав дотепну назву для казкової країни Чухрен, жителі якої, чухраїнці, завжди чухають потилиці перед тим, як щось зробити. Живуть вони на чималому просторі, який розкинувся між біблійними річками Сон і Дян. На заході країни височать Кирпаті гори, південні береги омиває синє море, в яке тече велика річка Дмитро. Людей у Чухрені жило щось понад тридцять мільйонів, але ні порахувати себе, ні визначити, хто вони суть є, чухраїнці не могли. Вони любили хліборобську працю, на полях вирощували хліба – книші, паляниці, перепічки, а в городах саджали соняшник. Саме ця рослина була їм найбільше до вподоби, бо цвіте гарно, а коли дозріває насіння, то соняшник хилить голову перед чухраїнцем, як перед великим паном. А ще любили чухраїнці співати пісень якоюсь чудернацькою, спотвореною, перекрученою мовою. Коли їх питали, якої вони нації, то у відповідь можна було почути, що живуть у Шенгеріївці і що православні. Мали чухраїнці свої відмінні національні риси (менталітет по-сучасному), які звалися так:

1. Якби ж знаття! 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде. 5. Я так і знав!

Алегорія в цій усмішці дуже прозора. Це ми, українці, не бережемо мову, не пишаємося своєю нацією, вирішення будь-якого питання у нас завжди закінчується бійкою. Гіркою іронією перейняті роздуми Остапа Вишні про рідний народ, його історичну долю. Збірка «Українізуємось», в яку органічно увійшли гуморески «Чухрен» і «Чухраїнці», вийшла 1926 року. З того часу пройшло ледь не 80 років, але ніщо не змінилось у характері нашого народу. Ледь не силоміць треба впроваджувати українську мову, будь-яке рішення приймається після того, як голови один одному голоблями попровалюємо, спочатку робимо, а тоді думаємо і чухаємо потилицю, починаємо будувати, а коли будівля завалиться, скрушно промовляємо: «Якби ж знаття!».

«Удільна роздробленість – процес децентралізації на Русі, коли держава стрімко розділилась на півтора десятка земель і князівств. Вотчинники-феодали сиділи у своїх укріплених замках, мали власні збройні загони, які часто сперечалися з князівськими. Окремі князівства намагалися відособитись від Києва» – це із статті про ті часи.

Невже так колись писатимуть і про Україну?

Все може бути, якщо у нас ще й досі не перевелися удільні князьки, а ми ще й досі отакі…

Ні, не українці, а…

Невже ж таки чухраїнці?

Чи Остап Вишня помилявся?

Хтось із нас тоді, пригадую, розчаровано вигукнув:

– Береке? Як для річки якесь… м-м… непоетичне ймення.

– Це ім’я половецького – чи якогось там? – хана. Береке-хан. Кажуть, кочував колись із своєю ордою у цих краях, друг ханів Кончака і Кзи.

– Гай-гай, коли ті хани тутечки кочували зі своїми ордами, з кіньми, худобою, з половцями й половчанками і коли тут здіймалися до неба дими їхніх веж!.. Вже ні сліду з них, ні духу…

– А тирса й сьогодні половіє так, як вона половіла й шелестіла тоді, коли тупотіли-гупотіли тут половецькі коні, як ханські орди йшли в набіги на руські землі – Київщину, Переяславщину, Чернігівщину…

– Що було – те за водою Дінця, Дону й самої Береки спливло.

Ми тоді їхали ловити в’язів – славна риба родини коропових – на річці з таким непоетичним йменням – Берека, яка з правого боку впадає в Сіверський Дінець. Саме там, запевняв нас приятель, найкраще на всій Донеччині й Харківщині ловилися в’язі. Чудові в’язі! Особливо на вечірніх та вранішніх зорьках.

Приятель і був за кермом свого всюдихода-джипа.

Крім нього, у джипі нас було троє, і всі ми згорали від бажання пошвидше дістатися якоїсь там Береки, де вона впадає в Сіверський Дінець, та половити на вечірній і ранковій зорьках чи не легендарних – якщо вірити приятелеві – в’язів. У все тій же річці з таким непоетичним йменням.