Валентин Чемерис - Ярославна

А може, Половеччина десь заховалася у тих степах, що їх колись – пригадуєте? – описував Микола Гоголь у його безсмертному «Тарасі Бульбі»:

«Степ що далі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір,… був зеленою, незайманою пустинею, ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Вся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали голубі, сині й лілові волошки, жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливається в гущині. Біля тонкого їх коріння шмигали куріпки, витягши свої шиї. Повітря було сповнене тисяччю всяких пташиних свистів. В небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила і непорушно втупивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, одгукувався бог знає в якому далекому озері. З трави здіймалася мірними помахами чайка й розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Он вона зникла у високості і тільки миготить одною чорною цяткою. Ось вона перевернулася крильми і блиснула проти сонця. Дідько б вас забрав, степи, які ви хороші!

…Увечері весь степ зовсім змінився. Весь барвистий простір його охоплювався останнім яскравим відблиском сонця і поволі темнів так, що видно було, як тінь перебігла по ньому, і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіше, кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ сповнювався пахощами. По небу, блакитнувато-темному, наче велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; зрідка біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, і найсвіжіший, чарівний, як морські хвилі, вітерець тихо гойдався на верхівках трав і ледве торкався щік. Вся музика, що звучала вдень, стихла й замінялася іншою. Рябі ховрашки вилазили з нір своїх, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Сюрчання коників чулося дужче. Часом чути було з якого-небудь самотнього озера крик лебедя, що сріблом відгукувався в повітрі…»

Справді, дідько б вас забрав, степи, які ж ви хороші!..

Остаточно половці будуть розбиті ханом Батиєм у 1238 році. Південні на чолі з ханом Котяном відкочують до Угорщини, а згодом до Болгарії, де й зіллються з місцевим населенням і щезнуть, як на дні моря, серед тамтешніх народів.

Східна Половеччина увійде до складу татаро-монгольських військ і теж розчиниться серед чужих племен і зникне назавжди.

Ті ж половці, які перейдуть на службу до руських князів і отримають на Русі земельні наділи, теж з часом зіллються з місцевим населенням і зникнуть з арени історії.

«Селище ТОРЧИН (Волинська обл.) уперше згадується в Іпатіївському літописі 1230 р. як одне з могутніх укріплень Галицько-Волинського князівства. Як і кожне містофортеця тих часів, Торчин був оточений валами і ровом з водою. Назва міста походить від найменування одного з кочових племен, які в X–XII ст. були спільниками руських князів. Серед цих племен згадуються торки, каратулі, узи, ковуї, берендеї, косничі, турпії. Торки залишили на нашій карті чи не найбільше слідів: села Торське, Тор-чинове Городище (Харківщина); урочища Торч, Торчин, річка Торчанка, село Торчиця, річка Торчиця, село Тор-чівський Степок, річка Торча (Київщина); селище Торчин (Волинь); місто Торчин, місто Торків (Поділля); села Торки, Торчиновичі (Львівщина) та ін. Пояснюють таку велику кількість назв тим, що слово торки об’єднувало всі племена, які ми тут згадували (за іншими джерелами об’єднували усі племена ті, що звалися каратуль – «чорні клобуки»). Слово торки (в літописах тьрци) запозичене з тюркських мов, де turk означає «тюрок» (буквально «сила», «влада»). Плем’я торків – це тюркське плем’я, споріднене з печенігами та половцями. Є ще одна цікава деталь: тюркськими мовами торкин – це народ, до якого належить дружина вождя чи князя. Як відомо, руські князі часто одружувалися з дочками вождів кочівників, а ті приводили з собою родичів і поселялися на князівських землях. Так степовики міцно осідали на території Київської Русі. З XI ст. князі селили їх (не лише торків, а й печенігів) на Росі, поблизу Переяслава та в інших місцях, де наїзди половців були найчастішими. Поступово племена, які об’єднувалися назвою торки, зливалися з нашим людом; згадок про них у пізніших документах уже нема. Частково торків поглинули половці – найсильніша тюркська орда перед монголо-татарською навалою.