В енциклопедіях про них можна прочитати: стародавні кам’яні статуї (до 4 м заввишки), що ставились в кочових народів на могилах і були пов’язані з культом предків. Поширені в степовій частині Європи й Азії від Прикарпаття до Монголії. Зображують чоловічі й жіночі статуї – з незмінними чашами у схрещених на животах руках; що належать вони до бронзового віку, раннього залізного віку й часів середньовіччя. Українські кам’яні баби мають різну «національність», адже їх полишили і скіфо-сарматські племена (VII ст. до н.е. – IV ст. н.е.), і тюркомовні народи (VI–XIII ст.), зокрема половці.
Стоять вони, як ніби вчора поставлені, хоч і потемніли, потріскалися на спеці та морозі, на дощах та інших негодах, наче аж зсутулилися трохи, але все ще, мабуть, виглядають своїх людей… Над ними іноді прохурчать кам’яні куріпки – сторожкі птахи з родини фазанових, кеклики, прокричать до них на своїй, нам незбагненній, мові і зникнуть в сивій тирсі, а кам’яні баби знову самотні. Тиша. Сонце пряжить. Безлюддя. Ковила-тирса, типчак-тонконіг. Деколи пролетить у піднебессі степовий орел, нині вже рідкісний, оглядаючи з піднебесся свої володіння. А їм, кам’яним, здається, що ось-ось вигулькнуть з-за обрію галасливі кінні орди, заскриплять дерев’яними колесами повстяні кибитки на возах, і їм все ще – все ще! – здається, що
Тут – Дике поле. Диким воно й є.
Тут – хто кого: чи встрелить, чи впіймає.
А зраненого й птиця доклює.
Тут, кажуть, десь і князь проходив, Ігор,
Можливо, в річці й напував коней.
Боровся, кажуть, з половецьким ігом.
Герой наш справжній. Не якийсь Еней.
А десь там далі, десь на річці Калці,
Куди пришельці сили всі стягли,
В жорстокій січі з ордами поганців
Всі витязі русинські полягли.
А тут іще й одвічні наші чвари —
Відкинули на сотні літ назад.
Хоча вже в цьому винні й не татари,
Не варто вішать все на різних зайд.
Не ладили ж ми зроду – брат із братом.
Насамперед – вельможні і князі,
І нашому радіючи розбрату,
На Русь святую зарилися всі.
І половці, й хозари, й печеніги,
Бо іншого ж не знали ремесла.
Криваві та спустошливі набіги
Повторювались довго й без числа!
І хоч убий – вони все лізуть, лізуть,
На добре ж діло – руки у лайні.
В Європі скоро створять Монну Лізу,
А ці чорти – лиш баби кам’яні.
Але колись створили – то вже ладно,
Не в кожного ж усе в руках горить.
Стоять тепер в степу ті чуперадла,
Ото якби могли ще й говорить!
Ото було б, якби ще й заіржали,
Минуло ж вісім (чи не більш?) століть.
Буяли війни, падали держави,
А кожна з них і по сей день стоїть…
(Микола Тютюнник).
Та ще й сьогодні існують на Україні кілька сіл з назвою цього назавжди зниклого народу: Велике Половецьке, Мале Половецьке на Київщині, Половецьке на Житомирщині, Половці на Тернопільщині.
Та ще лишилося село на Полтавщині Полове, хоч із з близькою назвою – Полове, але ж його жителів і нині називають… половцями.
А колись і віки та віки тому ці степи повнились тупотом кінських табунів, над ними здіймалися нелічені дими кочових племен, скрипіли вози, колись тут рискали вовки, лисиці гавкали на черлені щити, та в піднебессі кружляли хижі птахи, і хмарами йшли незліченні орди половецьких ханів.
Багато віків пропливе, доки Половеччина нарешті стане Донеччиною, і донеччанин Володимир Сосюра напише, як на віки закарбує:
Донеччино моя, моя ти батьківщино,
тобі любов моя і всі мої чуття.
Я до твоїх грудей приникнув, як дитина,
щоб знов набратись сил для пісні і життя.
Його молодший побратим Станіслав Жуковський, до речі, лауреат премії імені Володимира Сосюри, про ті краї, про Донеччину і про всю Україну, напише на одному подихові:
Дихне, як ніжне речення,
Зі сходу вітровій:
Донеччино, Донеччино,
Коханий краю мій.
Затуманію поглядом,
Душею затремчу.
І думкою, і спогадом
До тебе я лечу.
Рясним зелом заклечана,
В байраках і гаях,
Донеччино, Донеччино,
Весніє на вустах.
В степу далеке марево
Спливає, наче сон.
Небес блакитне маєво
І сивий терикон.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу