Валентин Чемерис - Ярославна

Було близько півночі – Великий Ківш над нами вже повернув своє дишло, – а ми, гуцикаючи на нерівностях давно покинутої дороги у тих малолюдних степах, все ще ніяк не могли дістатися річки, що носила ім’я половецького – чи якого там – хана.

Ніч була навдивовижу темною, не слабке світло фар джипа двома мечами ледве прорубувало нам шлях до в’язів. Двічі, коли ми зупинялися (не могли роздивитися, вліво чи вправо повертає заросла тирсою дорога) й виходили з машини, що дихала жаром, нас огортала неймовірна тиша в тій пустці, з якої, здавалося, й до людей не докричишся, не догукаєшся. Відчуття було, що нарешті ми дісталися крайсвіту. Та над нами яскраво визвіздився Чумацький Шлях. Та десь у глибині степу, що пірнув на дно темної ночі, невгамовно сюрчали коники – такі голосисті й дружні в тих краях!

– Нічка, як на замовлення – істинно руська чи й половецька, – хтось з нас задумливо мовив. – В таку ніч можливі й чудеса. Наприклад, раптом з’являться половці, це ж їхня, половецька ніч. Та й коні десь ніби іржуть… Чи не за Сулою, га?

Хтось із нас, пригадую, додав:

– А раптом Берека і справді загадкова половецька Каяла, га? Вона ж поетична Сюурлій, га?

– В таку ніч і Берека може виявиться Сюурлієм…

Рушили. Все до тієї ж Береки-Каяли-Сюурлія. І тільки джип розігнався – трапився відрізок більш-менш рівної дороги, – як водій наш раптом на всьому ходу різко загальмував. Та так, що нас аж уперед кинуло.

– Ти… чого? – накинулись ми на приятеля. – Ні душі в цій пустці, а ти гальмуєш, наче раптом хтось кинувся під колеса.

– Б-ба-ба, – розгублено пробурмотів приятель, вчепірившись обома руками в кермо і чомусь стривожено вдивляючись через лобове скло вперед, у шмат дороги, що його освітили фари.

– Яка? Ти… що?

– Не знаю. Мабуть… половецька.

– Кам’яна?

– Та вже ж не жива.

– Кам’яний ідол посеред дороги? Можна подумати, що він сам на неї вийшов.

Вдивляємось вперед. І ось у світлі фар, що розсікали чорноту ночі, й справді побачили посеред дороги щось… Воно бовваніло, невідь-звідки взявшись… Схоже водночас і на людину – тільки вельми огрядну та здорову, – і на кам’яного ідола, що нині здебільшого стоять у музеях наших південних міст. Громіздка, в круглій гостроверхій половецькій шапочці, на грудях разки намиста чи гривні, на плечі спадає покривало. Руки склала на випуклому животі – чимось вона була ледь схожа на жінку, – і тримає у них чашу… І стояв той ідол, кам’яна та жінка, упівоберта до нас і наче пильно і водночас з подивом на нас дивилася… У світлі фар…

– Ай справді… кам’яна баба, – хтось із нас вигукнув в пітьмі джипа. – Де вона взялася посеред дороги?

Та ось баба, наче почувши наші голоси, ворухнулась (присягаюсь, ВОРУХНУЛАСЬ! Принаймні нам так здалося) і щезла. У пітьмі ночі, що стінами обступала нас з боків. Чи пішла туди, чи попливла? А може, її й не було?

Якусь мить ми сиділи мовчки, навіть стримано дихали, а тоді приятель за кермом перевів подих, і ми рушили.

– Здалося, – бурмотів, злякано вдивляючись поперед себе в дорогу. – Мана якась… Наслання… А може, я на мить задрімав. З відкритими очима. Таке вночі за рулем трапляється. А ми перед цим говорили про половців – от і приверзлося…

– Тоді виходить, що й ми всі в один мент задрімали, як по команді, адже кам’яну бабу всі ми бачили. А всім одночасно один і той же сон не може приснитися.

– Виходить… наслання. Мана! Наваждення!

– А раптом та половецька баба й справді блукала вночі степом?

– Чого? Якої трясці?

– А Бог його знає. Може, своїх шукає, половців-кипчаків. А того й не відає, що вони як народ давно зникли з лиця землі, а сама їхня Половеччина перетворилася на Харківську та Донецьку області…

Було далеко за північ, вже, як діди наші казали, чорти на кулаках билися, як ми нарешті дісталися Береки. У світлі фар на її березі поставили намет та й заходилися нічлігувати.

Але пригоди наші на тім не скінчилися, вочевидь, вони тільки-но починалися. Після півночі в край той посунули невидимі вночі грозові хмари. Всю ніч грюкало-гриміло, трахкало-гуркало, як з гармат, свіркали блискавиці, але дощу не було. Горобина ніч! Як гуркне-гуркне! Як свіркне-свіркне! Аж в очах сліпне, а тоді темніє, а степами хтось наче товкся, щось шукав і ніяк не міг знайти. Чи вкластися на ніч довго не міг.

Поснули ми пізно, тож ранкову зорьку й проспали. А з нею й відмінних в’язів, які буцімто водилися у Береці й тільки чекали, аби нам хутчій чіплятися, – так запевняв приятель, – на гачки… Самовбивці вони чи що? Суїцидом усі поспіль заражені?