Валентин Чемерис - Ярославна

А. другі половці пішли по тій стороні до Путивля – Коза [Брунович] із силами великими. – і, попустошивши волость [їх], вони й села їх попалили. Спалили вони також і острог коло Путивля і вернулися до себе».

…Асфальтівка нарешті вихопилася на узвишшя і наче застигла, сама вражена дивовижною панорамою, що зненацька відкрилася вдалині: Сейм у повінь, зелені луки з озерами, гайками й перелісками, вербами й лелеками на зелених травах, а за ними, на ген-ген високому березі, освітлене м’яким сяйвом призахідного сонця – місто. Трохи правіше блищать бані Молченського монастиря.

П’ять високих горбів, що відкриваються перед подорожанином на березі Сейму, бачила і Єфросинія Галицька, дочка знаного князя Ярослава Осмомисла, коли «медовим» поїздом під’їздила вперше до Міста своєї вічності, й вигукувала захоплено:

– Путивль!.. Подивіться, це ж… це ж Путивль!

Ось і Городок – укріплений центр, дитинець літописного Путивля. Від тих часів збереглися лише фрагменти напівзасипаного рову і невисокий вал.

Сьогодні, як пишуть путівники, Городок – улюблене місце відпочинку й прогулянок місцевих мешканців. Тут, на Замковій горі, вдивляючись з високого горба в засеймові далі, стоїть вона —

ЯРОСЛАВНА.

Платон Воронько добровольцем пішов на фінську, потім – на Велику Вітчизняну. Воював у з’єднанні партизанського генерала Сидора Ковпака – про це його перша поетична збірка «Карпатський рейд» (1944).

Як і Ковпак (про ті події легендарний Сидір Артемович розповів у книзі спогадів «Від Путивля до Карпат»), поет починав свій рейд від Путивля, із Сумських лісів.

Власне, та лиха година війни і надихнула його на створення однієї з кращих своїх речей – поеми «Ярославна». І сьогодні в Путивлі вчуваються його дзвінкі рядки:

Жіноча доля… В чому було її призначення? Бути берегинею. Народжувати і виховувати дітей, оберігати домашнє вогнище, працювати в полі, догоджати мужу – тут вона має бути безсловесною. А ще, все встигаючи, все витягуючи на своїх плечах, залишатися при цьому завжди ошатною і гарною.

І прості жінки виконували цю місію з честю, не скаржачись на свою долю та недолю. (Хіба що в сумних піснях відводили душу).

Ярославна належала до княжого роду, як прийнято казати, до вищого світу. Розуміла, що Ігор – не просто її чоловік, її суджений (хоча це й так), він в першу чергу князь, воїн і полководець. Водячи в походи інших, завжди мав бути попереду і своїм прикладом та звагою надихати інших. А смерть таких підстерігає одним з перших. І це Ярославна розуміла і сприймала як випробування, послане їй небом. Вона мала все витерпіти, навіть найгіркішу гіркоту поразки і давати приклад жінкам дружинників.

Вперше за всю історію боротьби з половцями руські князі стали полоняниками. Вперше руське військо потерпіло таку нищівну поразку, що кривавила ціле століття.

Так писатимуть історики давні й сьогочасні, так воно і є.

Розбивши Ігоря Святославича, половці ринулись на Русь, діючи за відомим принципом: куй залізо, поки воно… Поки Русь ослаблена поразкою, ошелешена, вражена і поки вона не отямилась і не зібрала нові сили.

Іпатіївський літопис: «и подоша Кза к Путивлю в силах тяжких…»

Місто було взято в щільну облогу, здавалось – все, кінець.

Старшою в Путивлі за відсутністю князя Ігоря залишалася Ярославна. Княгиня. Але ж вона жінка і зовсім недосвідчена в ратній справі.