Валентин Чемерис - Ярославна

Волхв – високий і тонкий, рушив. На плечі його змахував крилом каня і широко розкривав дзьоба – наче кричав щось на мові, яку люди не могли почути.

Швидко за волхвом утворилася вервечка переляканих жінок – не дуже довга, але галаслива і вже переповнена планами.

– Ідіть, – сказала їм княгиня відчайдушно, здавлюючи в собі жаль до них. – Рятуйтеся в лісі. А ми будемо рятуватися на валах Путивля – зі зброєю в руках. Як і подобає руським людям. Погані вже близько. Вже земля дрижить од копит їхніх коней. Готуймося до оборони. Всім, хто має ще силу – носіть каміння на вали. Колоди з гострими гаками. Все згодиться, як погані підуть на приступ. Носіть воду і хмиз, будемо на валах багаття розводити, воду кип’ятити й окропом нападників поливати. Господь з нами і він допоможе нам вистояти. Вали високі, половці не зуміють на них видертися.

Більшість городян підтримали її. Ярославна ожила, вперше тоді повіривши, що вони вистоять. Вистоять наперекір усьому.

Християни з вірою в Сина Божого Ісуса Христа і язичники [41]старої прадідівської віри, яку нині прийнято називати язичницькою, з вірою у свого Даждьбога, діяли на міських валах як ніколи спільно і злагоджено – плече в плече. Біда, що нависла над градом, зблизила і тих, і тих. І на якийсь час навіть їх помирила і поєднала. Допоможе Ісус Христос – добре, допоможе ще й бог старої віри – ще краще. Гуртом, як кажуть, і батька можна бити, а поганів і поготів. Будь-яка і будь-чия поміч – то є порятунок. Спасіння. Бо тільки разом можна вистояти. Ба, навіть, перемогти. Якби ж то руські князі так діяли.

Даждьбог – бог і сонця теж, тож прихильники старої віри зверталися до свого кумира з валів:

– Дай бог! (Звучало, як даждь). Сонце нам і життя дай!

Зверталися до Сварога (християни не перечили, бо в цей час зверталися до свого Господа), бога вогню. Священний вогонь завжди горів колись у капищах на честь богів. Його добували тертям, і такий вогонь вважався священним, це був «живий вогонь», він мав цілющу й очищувальну силу. Його шанобливо називали батюшкою-огнем.

– Гори, гори ясно. Даруй нам світло й тепло, а ворогам – всеспопеляючу смерть. Хай згорять вони у твоєму вогні, Свароже!

Розпалювали на валах багаття, на них кип’ятили воду, щоби потім лити окріп на голови нападників, і просили Сварога вогонь їм дарувати лютий, всеспопеляючий, щоби він лишив з ворогів самий лише попіл.

Християни молили-прохали Іллю-пророка, щоби громом небесним поразив половців безбожних, язичники молили-прохали свого Перуна-громовержця, теж щоби громом небесним поразив безбожних половців, стрілами вогняними їх посік.

Мовби й хмаровиння у небі високому було негусто, а після таких молитов до Іллі-пророка і до Перуна-громовержця ні-ні, та й гриміло десь у тих небесах, і ті, і ті, християни і язичники, на радощах – що було дивом з див – навіть обіймалися і плакали з радощів, що боги їх почули і спішать їм на допомогу. І сльози їхні були світлі і чисті, і вони казали одне одному – вчора ще непримиренні вороги: «Брате!.. Сестро!..»

І вірили: мине лихо, житимуть вони в мирі і злагоді. Та й чого їм ворогувати між собою, як всі вони – русичі, однієї матері-Русі діти…

У ті дні, повіривши в себе і в городян, Ярославна організувала оборону міста вправно, піднявши всіх – від малого до великого. І сама повела перед. У ті тяжкі дні вона там і там з’являтиметься на валах, налагоджуючи оборону, перекидаючи додаткові сили туди, де було найтяжче. Князь Ігор, ідучи в похід, не помилився і не прорахувався, коли замість себе старшою в Путивлі залишив Ярославну. І це при тому, що вона ніколи не була воєводою і не займала ніяких, як би ми сьогодні сказали, адміністративних посад і, отже, не мала керівного досвіду.

Вона була всього лише жінкою князя.

Без військового досвіду – бодай хоч якогось. Не водила у бій дружину, не керувала містом, не кажучи вже про його оборону.

Ніжна, співуча, поетична.

Для раті не створена.

Вона була жінкою.

Але – руською жінкою. А це у ті часи важило багато. А тому Ярославна не тільки плакала-тужила на валах Путивля, як про неї на віки утрадиційнилося враження, не тільки благала сили природи допомогти Ігорю та воям його на все тих же валах, але й від імені мужа оборону міста взяла у свої не чоловічі руки. Це вже в наші дні одна білоруська письменниця видасть книгу під промовистою назвою, що у війни – не жіноче лице. І це так. Але трапляється, що й жіноче. Як і у випадку з Ярославною.

Розбивши Ігоря Сіверського, переможці збагнули: Сіверщина оголена і беззахисна. Діючи за принципом: куй залізо, поки воно гаряче, половці ринулись на порубіжжя Русі. Навіть Кончак, друг-приятель Ігоря Сіверського і його сват, велівши кріпко стерегти полоненого князя, ринувся із своєю ордою на Переяслав і наробив там лиха (місто тоді врятував переяславський князь Володимир Глібович), а Коза-Кза подався на Сіверщину і взяв в облогу по суті беззахисний Путивль, у якому Ігор залишив якусь там жменьку воїнів.