Валентин Чемерис - Ярославна

Високий, як жердина, і тонкий, як жердина, він був вбраний у своє звичне вбрання – щось біле і довге, з широкими рукавами, вицяцькуване великими чорними ґудзиками. Безбородий, але волосся довге, на плечі лягає. На плечах шкіряне опліччя. На грудях у нього знак, що відганяє усіляку нечисть – вгорі сонце-Даждьбог на знаку, внизу Ящер…

А ще на плечі в нього сидів хижодзьобий каня, родич яструбів, що навіть зміїв пожирає. Віщий птах.

Як тільки з’явилася Ярославна, каня розпростер крила, намагаючись ними змахнути, але не зміг – тісно йому на плечі, – а тому роззявив хижого дзьоба до княгині, наче щось хотів сказати їй на мові, нечутній людям, і знову непорушно застиг.

– Каня сказав – а його треба вміти слухати: – княгине, тебе чекає лихо превелике. Разом із твоїм народом, – вигукнув волхв (голос у нього виявився скрипучим). – І тебе, і людей Путивля. Половці ордою сюди йдуть, все на своєму шляху змітають. Орда лихо несе!

– Кочовики зі Степу ще ніколи не приходили на Русь із добром. Хоч печеніги, хоч половці, які прийшли їм навзамін, – відповіла княгиня. – Що ти ще прийшов нам глаголити, волхве, Божа людино? Кажуть, ти знаєш думки богів. Скажи, як нам діяти. Ти володієш чарами – для людей добрими, для супостатів злими – допоможи людям Путивля, старче.

– Я прийшов вас порятувати, люди Путивля. Половці летять, як осіння галич. Вони вас понищать, а град спалять.

– Це я знаю, волхве, що чекати від поганих. Ми будемо захищатися. Ми дамо відсіч нападникам з високих валів Путивля. Ще жоден ворог не зміг його взяти приступом, дасть Бог, і цього разу не візьме.

Волхв здійняв руки до небес, кричав:

– Залишайте град і йдіть у ліси! Така воля богів! У лісах спасіння. У хащах дрімучих. А тут, у граді вашім – погибель. Це я вам кажу, люди Путивля, той, що знає, що буде. А буде вам сім кіп лиха! Град бур’янами заросте, над вашими тілами непохованими вороння крякатиме!

Юрма охнула, як одна людина, й заніміла.

Ярославна, хоч і була християнкою, але злякалася язичницького волхва. Та й вихована змалечку була в повазі до волхвів руських і десь у душі остерігалася їх. Але й прийняти пораду старого чаклуна залишити напризволяще град, а самим спасатися в хащах дрімучих, не могла.

– Ні, волхве, ні, – казала затято, сама дивуючись своїй рішучості.

– Не покинемо свій град, не віддамо його на поталу недругів – ні, волхве, ні! Проти ворогів наші батьки, діди і пращури завжди оружно ставали, станемо і ми. Нас мало, але нас багацько, бо ми – руські! Будемо захищатися самі, захищати град свій і бити поганих будемо!

– Люди, – повернувся волхв до занімілої юрми. – Ви чули, що рече ваша княгиня? Послухаєте її – всі поляжете. Половці сараною сунуть – їм ліку немає. Де вже вам вистояти. Хто хоче спастися, беріть дітей і йдіть за мною до лісів правічних, дрімучих, куди духи поганих не пустять. Там ваше спасіння. Я поведу вас туди, де вас не знайде поганин. Зоставшись у граді – потятими будете.

– Краще бути потятими, аніж показувати ворогам спину. Та й куди нам з Русі тікати? Іншої Русі немає. Маємо одну. І лісів не вистачить, щоби в них усім ховатися.

Ярославна вигукувала і сама дивувалася: невже це вона так рече? Наче воїн бувалий… А десь у єстві її все ж ворушилася мисля ляклива: а якщо погані й справді град візьмуть і всіх потнуть? Чи в рабство поженуть? І тоді перед Руссю і перед Господом буде вона одвіт держати.

На мить завагалась.

Це відчув волхв.

– Люди Путивля! Ваша княгиня сама не вірить у те, що рече. З нею ви потятими будете. Нащо вам здався град – життя дорожче. А град погані все ’дно візьмуть. Старих переб’ють, над жінками наругу вчинять, а дітей у неволю поженуть. У лісах ваше спасіння, у лісах, люди Путивля!

Тоді Ярославна вирішила зайти з іншого боку.

– Волхве, залишайся в граді. Будеш з нами на валах. Твої чари допоможуть нам взяти верх над поганими.

Так мало не благала його Ярославна, але волхв не слухав її.

– Я прийшов не гинути з вами на валах, люди Путивля! Я прийшов вас спасати у лісі. Беріть дітей і йдіть за мною за Сейм. Там вас чекає захист богів. Мені боги сказали: йди до Путивля, забери людей, приведи їх сюди. В граді вони загинуть, у лісах спасуться.

– Людо-оньки! – почувся чийсь голос, як зойк. – Хапаймо діток своїх, ходімо за Божою людиною. Вона нас спасе, а княгиня нас погубить. У граді нас чекає погибель, а перед нею – наруга. Погані руських не милують. Князя Ігоря вони розбили з дружиною його, а що вдіємо ми? Спасаймося! Ходімо за волхвом, покіль ще місто погані не обіклали, і з міста можна ще вийти.