Валентин Чемерис - Ярославна

Потішені перемогою над новгород-сіверським князем, половецькі хани вирішили зробити набіг на Русь. Великий князь Святослав Всеволодович збирав воїв, аби упередити напад степовиків і самому першим напасти на них коло Дону. А вже коли (літопис Руський) «почув він про братів своїх, що вони пішли на половців, причаївшись од нього, і нелюбо було це йому (що Ігор самовільно пішов у похід у степ, не поставивши його до відома – В.Ч.). Святослав же йшов у човнах, і коли він прибув до Чернігова, то в ту пору прибіг воїн Біловолод Просович і розповів Святославу, що сталося в Половцях.

Святослав же, це почувши і вельми зітхнувши, утер сльози свої і сказав: «О любі мої браття, і синове, і мужі землі Руської! Дав мені був Бог придушити поганих, але ви, не вдержавши молодості, одчинили ворота на Руськую землю. Воля Господня хай буде в усьому. Хай як мені жаль було на Ігоря, але нині більше я жалію за Ігорем, братом моїм».

А після цього Святослав послав сина свого Олега і [другого], Володимира, в Посейм’я, бо, почувши те [горе], збентежилися городи посеймські, і настала [така] скорбота і туга люта, якої ото ніколи ж не бувало в усьому Посейм’ї, і в Новгороді-Сіверськім, і по всій волості Чернігівській: князі забрані, і дружина забрана й побита. І металися [люди], як у водоверті, городи повставали, і немиле було тоді кожному своє ближнє, а многі тоді зрікалися душ своїх, жаліючи за князями своїми.

А після цього послав Святослав [посла] до Давида [Ростиславича] в Смоленськ, кажучи: «Домовились ми були піти на половців і літувати на Дону. Нині ж половці ось побідили Ігоря з сином і брата його. Поїдь-но, брате, постережемо землі Руської». І Давид прийшов по Дніпру, прибули й інші на поміч, і стали вони коло Треполя. А Ярослав [Всеволодович], зібравши воїв своїх, у Чернігові стояв.

Поганії ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. Але була в них суперечка, бо Кончак говорив: «Підемо на Київську сторону, де побиті браття наші і великий князь наш Боняк». А Коза [Брунович] говорив: «Підемо на Сейм, де зосталися жінки і діти, – готов нам полон зібрано, і візьмемо городи без опасу». І тоді розділилися вони надвоє.

Кончак пішов до Переяславля і оступив город, і билися вони тут увесь день. Князем же в Переяславлі був Володимир Глібович, – а був він одважний і сильний у бою, – а виїхав він із города, і помчав до них, хоча за ним мало дерзнуло дружини, і бився з ними кріпко, і обступило його багато половців. Тоді інші, бачивши, що князь їхній завзято б’ється, виринули з города і, отож, одняли князя свого, який був поранений трьома списами. І сей доблесний Володимир, поранений і струджений, в’їхав у город свій і втер мужнього поту свого за отчину свою.

Володимир, бо слав [послів] до Святослава [Всеволодовича], і до Рюрика [Ростиславича], і до Давида [Ростиславича], і сказав їм: «Ось половці в мене, поможіть-но мені». Святослав тим часом слав [послів] до Давида, а Давид стояв коло Треполя зі смольнянами. І смольняни почали віче діяти, кажучи: «Ми пішли до Києва, і коли б була рать, то ми билися б. Якщо ж нам іншої раті шукати, то ми не можемо. Ми вже єсмо знемогли». Святослав тоді з Рюриком та з іншими підмогами увійшли в Дніпро супроти половців, а Давид вернувся назад зі смольнянами.

Це почувши, половці вернулися од Переяславля і, йдучи мимо, пішли приступом до [города] Римова, а римовичі заперлися в городі. І коли вони вилізли на заборола, то тут, за Божим промислом, упали дві городниці з людьми прямо до ворогів, і на інших городян найшов страх. І котрі ж городяни вийшли з города і билися, ходячи по римівському болоту, то ті уникнули полону, а хто зостався в городі, то ті всі взяті були.

Володимир, отож, слав [послів] до Святослава Всеволодовича і до Рюрика Ростиславича, спонукуючи їх до себе, щоб вони йому помогли. Та вони спізнилися, дожидаючи Давида зі смольнянами. І так руські князі опізнилися, і не заскочили їх, а половці, взявши город Римів і набравши здобичі, пішли до себе. Князі теж вернулися до домів своїх, і були вони печальні із сином своїм Володимиром Глібовичем, бо він тяжко був поранений ранами смертельними, і [сумували] із-за християн, забраних у полон поганими.

І осе Бог, караючи нас за гріхи наші, навів на нас поганих, [але] не яко милуючи їх, а нас караючи і навертаючи нас до покаяння, щоб ми здержалися од лихих своїх діл, – і тому карає він нас нашестям поганих, щоби ми, смирившись, опам’яталися од злої путі.