Валентин Чемерис - Ярославна

Це був низькорослий, але широкоплечий і вельми натоптуватий вузькоокий кочовик, з великим круглим лицем. Воно було половецьким, себто жовтим, волосся мав біле. Під носом – скручені волосинки, що слугували за вуса, на підборідді такі ж рідкі волосини слугували за бороду. Очі – примружені до вузьких щілин – наче він посміхався чи вдалину дивився, що залита сонцем.

Як Ігор з’являвся в шатрі і легеньким покашлюванням нагадував про себе, хан не обертаючись кидав:

– А-а, руський коназ і мій сват? Проходь, сідай (показував на простелені хутра, на яких уже повно було наїдків та напоїв, здебільшого кумису чи молочної горілки). – Як там наші діти? Кажуть, і не розлучаються? Моя хатунь так і прилипла до твого нащадка, князя Володимира. Та й він, кажуть мені, не байдужий до моєї дівки, славної Кончаківни. То постаємо сватами, га? До цього йдеться.

– Постаємо, хане, постаємо. Гарна твоя хатунь. Та й мій княжич не ликом шитий. Чому б нам і не бути сватами.

– Тоді сідай та як свати й вип’ємо. Як-не-як, а вже майже родичі, га?

Ігор сідав, теж на схрещені під собою ноги – навчився тому в степовиків – і починався обід та неспішна бесіда двох приятелів, діти яких ось-ось поберуться.

– Коли між молодими лад і подобаються вони одне одному, заважати не будемо, га?

– Не будемо, – охоче погоджувався Ігор, із задоволенням п’ючи хмільний напій з молока. – Коли мій син для твоєї хатуні ладо – то чого ж, Бог у поміч.

– Наші духи і предки, я розмовляв з ними, теж не проти їхньої спілки. Ось ти, Ігоре, улуський коназ…

– Я не улуський, а – удільний.

– У вас уділ, у нас улус – чи не все одно? Так ось, скажи мені, удільний княже, коли вже ти станеш великим київським князем і візьмеш під свій меч Русь? З таким знатним князем і родичатися охотніше. А ти все улусний… Чи як у вас – удільний. Коли в Києві будеш вокняжуватися, руський коназе?

– Щоби Київ узяти без права спадкоємства, потрібна добра оружна сила, чимала дружина.

– А ти й ту, що мав, погубив у чварі із Кзаком. Коли тепер нову дружину збереш?

– Зберу, дасть Бог. Але все ’дно з уділу одразу в Київ не вийде. Як мені, то треба спершу стати хоча б чернігівським князем.

– А ти – стань. Якщо треба, я пособлю тобі своєю ордою. Удвох і захопимо Чернігів.

– Не на часі нині. Мої родаки Ольговичі кріпко сидять у Чернігові.

– От! Сидять! – передражнив князя. – А ти сидиш у своєму Новгороді. Чи в Путивлі. Думаєш, так тебе й покличуть до Києва – не діждешся! Багато вас таких на Русі, князів – як бліх на собаці. І кожен тіко й мріє в стольному граді вокняжитись – чи не так, га?

Бесіда тяглася неспішно. Хан та князь (раб не раб, а мовби гість, хоча й під охороною) смачно їли, хрумкаючи кісточками смаженої дичини, пили «хмільне молоко».

– А вдвох ми щось та втнули б, – мріяв уголос Кончак. – Твоя дружина, моя орда – сила. Га? То й давай вип’ємо за нашу спільну силу. Ех!.. Погуляли б ми з тобою!.. Я допоміг би тобі вокняжитись у Києві. Всіх би ми тоді в баранячий ріг скрутили – і на Русі, і в Куманії. Всіх, всіх в узді б держали! Хай би хто спробував проти нас виступить. Навіть на Дунай могли б коней своїх спрямувати.

– А на Дунай чого? Туди наш Святослав уже ходив.

– І ми пішли б.

– Святослав там голову зложив.

– Як ти, коназ, не знаю, із своєю головою дружиш, а я не збираюся втрачати свою. Вона у мене одна і ще мені знадобиться. А пішли б ми на Дунай, щоби візантійців поколошкати. Кажуть, добра в них!..

– Хто ходить за чужим добром, часто своє губить.

– Буває. Але хто дома сидить, у того князівство чи ханство більшим не стає. Хіба не так я кажу, га?

Ігор думав про погублену ним дружину в січі з ордою Кзака, про те, що сам він у Половеччині не то гість, не то раб, і зітхав: як йому додому повертатися? Без дружини, з ганьбою-неславою.

– Не зітхай, коназ! – підбадьорював хан. – Поки ти в мене в гостях – волосина з твоєї голови не впаде. І не печалься.

– Дак дружину ж втратив.

– Ет! Одну втратив, нову збереш.

– А як вдовам моїх воїв в очі подивлюся?

– Це вже твій клопіт.

– Не знаю, як і на Русь повертатися.

– Треба буде – повернешся. Ти ще молодий, у тебе, як у вас кажуть, все ще попереду. Слухай, коназ… От згадав, що ти молодий. Та ще й сумуєш. У мене в гостях. А який я господар, якщо в нього гість сумує. Може, тобі молоду куманку в шатро твоє привести на нічку, га? Наші куманки – вогонь на сухій траві. Так і спалахують. Згориш, га-га-га!.. Таку тобі підберуть з хіттю гарячою та солодкою – в її обіймах де й печаль твоя дінеться. Жеребчиком молодим заіржеш, як на весняних луках бігатимеш.