Валентин Чемерис - Ярославна

– У мене княгиня є. Жона моя вірная… Єфросинія Ярославна…

– Одна є, друга не завадить. Та й княгиня твоя далеко, а наші дівки близько, га? Погоджуйся, велю, і тобі в шатро хіба ж таких дівок водитимуть! А наші дівки і невкоськаного коня вкоськають. Млітимеш в їхніх обіймах, га?

– Кажу тобі, Ярославна в мене є.

– На Русі є, а ми ж з тобою в Куманії. То як?

– Є у мене…

– Чув, чув уже: княгиня Ярославна. Чим хвастаєш? Єдиною жінкою? А ще князь. Та в мене жінок знаєш скільки? Куди не повернусь – там і жінка моя. Навіть не всіх знаю, як звати їх. А ти теж хан. Чи по-вашому – князь. Повинен мати не одну вірную Ярославну… Стривай, коназ Ігор! Крім дівок для утіхи, я можу тобі й жону нову підібрати. Є в тебе одна, буде й друга. Найзнаменитішу хатунь тобі підберу – знатну, із знатними предками. Відгуляємо весілля, і повернешся на Русь з молодою жоною, га? Одне твоє слово. А я тільки скажу, так і приведуть тобі нашу княгиню, га?

– Ти вже мені вгакався, хане.

– Не гніви мене, коназ, бо в усій Куманії я один, хто тебе береже.

Ігор мовчав.

– Погоджуйся, коназ. Сьогодні тобі жону підберемо, завтра на всі степи загуляємо. Погоджуйся, покіль я не передумав. Буде в тебе і Ярославна, і яка-небудь славна Кончаківна. А посаг який тобі вона принесе! Її батечко, тільки свисни, так і примчить на Русь зі своєю ордою – зятька свого виручати, га?

– У твоєї Кончаківни немає синіх очей.

– Га? – як кінь зупиняється на скаку, урвав свою мову хан. – Ти про що, коназ? Які… сині очі?

Ігор посміхнувся – сам до себе, до своїх думок-спогадів – і несподівано, хоч і тихо, але проникливо заспівав:

– Гм… – враз охолов хан. – Хіба ти якийсь хлопчик, га? Як співаєш про сині очі. Хоча кращі очі в жінок – це очі наших куманок – чорні, як ніч. Але як тобі сині дорожчі, то… Другої княгині тобі, мабуть, не треба. Як про сині очі співаєш… Давай ще вип’ємо. За дітей наших. Поженимо їх, весілля відгуляємо, породичаємось, а там… Там видно буде, га? Я тобі, свату свому, помагатиму, ти мені, теж свату свому, га? Чи не так кажу, руський мій свате?

– Так, так, половецький мій свате.

– Так ось за це давай і вип’ємо.

Випили, і хан почав похитуватися з боку на бік та співати свою пісню – все ту ж сумну, тягучу, що й Ігорю (хоч не тямив її слів) вона чомусь вимотувала душу. І так йому захотілося додому, так захотілося… Схопився б оце і побіг. Сірим вовком. Соколом би полетів. На Русь, на Русь, до жони своєї, до Єфросинії, у якої очі сині-синії…

Хан усе ще співав печальну пісню, Ігор йому підмугикував, а тоді заспівав свою – про жону, яка десь далеко-далеко чекала його.

Татищев Василь Микитович, «Історія Росії з найдавніших часів» (кн… 1–5, 1768–1848, подається мовою оригіналу):

«…Игорь Святославич, будучи в плене, во всяком довольствии содержан, и никакой ему обиды и досады половины не делали, только крепко стерегли, приставив к нему 15 человек и 5 знатных отцов сыновей, которые давали ему ездить куда хотел и, почитая, его слушали, куда кого посылал. Он же привел к себе попа и некоторое количество одежд для себя и служителей, также довольство от запасов и денег для нужд. Не ведая о себе Божия промысла, ожидал долго у них пробыть, и желая у оных большую ласку приобрести, многих богато дарил, хотя не мог откупа заплатить, поскольку за него просили 2000, за прочих князей по 1000, а за воевод по 200 и по сто гривен».

Так і минали його дні в неволі: воля його нічим не була обмежена, їсти-пити йому подають від самого хана, а ще він з нудьги забавляється ловами з навченим для цього яструбом…

Всього цього Ярославна не відала. Як і того, що Ігор перебував у Кончака в якості ханського гостя – ходить-їз-дить де хоче, розважається ловами, сторожа його слухається і шанує – ханський-бо гість!

Всього цього, повторюємо, не знала Ярославна. Як не знала цього і Русь, де плакали-голосили жінки загиблих дружинників Ігоря. А їх немало полягло – близько п’яти тисяч. Посічені були, а більшість потоплена в озері.

Плач не затихав на Русі. Побивалась і Ярославна: крім мужа, в полоні опинився і син Володимир. Ні, не знала спокою Ярославна.

А лихі вісті росли й множилися, круками налітаючи на Руську землю.