Валентин Чемерис - Ярославна

Але стріли – тільки вже половецькі, – залітали й на вали (казали: добре, що ти по супостатах стріляєш, але кепсько, що й супостати по тобі теж стріляють). Це коли нападники кидалися на черговий приступ.

Тут уже діяла Явдошка, добра відьма, як її в Путивлі величали з повагою і острахом, чарівниця, яка могла хоч кого зіллями та замовлянням порятувати.

Із заборола простягала вона руки до степу, звідки кінними хвилями налітало воїнство хана Кзака, кричала, аж своїх лякаючи:

– Гой єси, недобрий молодцю, половецька ти зміюка! Ховай свої гострі жала, а як не сховаєш – чи кого з наших ужалиш, – то піду до Кузьми та Дем’яна, і сам Господь пошле на тебе грім-громище і блискавку разючу, грім-громище тебе уб’є, блискавка разюча спалить і пил вітром по полю широкому та й розвіє, зміюко ти клятая!..

Явдошка часто зверталася за допомогою до святих Косми і Даміана – так по-церковному, – які до всього ж ще й були ізкусними лікарями, могли навчити, як замовляти від усякого оружжя, від вогню, каменю, заліза, від стріл летючих, поганських, від скорботи, туги, суму та болячок…

І буцімто Косма і Даміан, вони ж Кузьма і Дем’ян, її усім цим премудростям навчили.

Так це чи ні, ніхто цього не знав – та й не нашого це ума діло, казали, – але кров Явдошка таки уміла замовляти. Себто зупиняти. І ранам могла раду дати. Як чужинська стріла у кого вцілювала, відразу ж гукали Явдошку – стрілу вона вправно виймала. А коли наконечник у м’ясі застрявав, ножем його вирізала. Перед тим над ножем щось шепотіла, плювала на нього тричі і… І різала ним по живому, виймаючи гостряк з тіла.

Тільки казала потерпілим:

– Ой, гой єси, добрий молодцю, дивись мені в очі і слухай мене. Зараз я буду вирізати гостряк стріли. Застряг він, зараза, глибоко у м’ясі твому. Та ще й загнутий. Але вийму його. Ще такої стріли не зробили, з якою б не могла впоратись Явдошка. А ти не бійся, добрий молодцю, боліти, як пошепчу, не буде – це я тобі кажу, Явдошка, котра добра відьма…

І – диво, – коли ножем виколупувала гостряк стріли, поранені дивувалися: а й справді не болить. Наче вона ту стрілу з дерева виймала.

Вийнявши гостряк, Явдошка «посилала» його назад до тих, хто його «прислав сюди», плювала на рану, пальцем розтирала слину, кажучи:

– Теперечки ніяка нечисть до твоєї ранки, добрий молодцю, вже не пристане. Хай вона до безбожних половців пристає!

Кров сочилася, але добра відьма швидко її умовляла:

– Калиновим мостом ішли три сестри: Калина, Малина і Шипшина. Не вміли вони ні шити, ні прясти, тільки вміли сікти-рубати, ріки пропускати, одна ріка водяная, друга ріка огняная, третя ріка кров’яная. Водяною огонь заливати, кров’яною кров унімати…

І – диво – кров з рани відразу ж переставала текти.

– Хай вона у тих безбожних супостатів тече й не перестає! А ти, добрий молодцю, замотай ранку тим, що відірвеш від подолу сорочки, і йди до заборола та займай там своє місце і пускай стріли в безбожних половців. І буде тобі від Бога і люду нашого дяка, а половцям буде урон великий.

І дріботіла валом туди, де її вже чекали поранені чужинськими стрілами.

А дрібочучи, промовляла:

– На морі, на лукомор’ї стоїть дуб розложистий, барзо хороший: на тому дубі цариця Яриця. Будь же ти милосердна до Путивля, посилай три сестри: Марію-Полумарію, Анну-Полуанну, Лукер’ю-Полулукер’ю, нехай повиймають зуби половецької гадини – від польової, від трав’яної, від земляної, від водяної, від жовтопуза, від жовтобрюха, від хатньої і порятують з моєю поміччю рабів хрещених і граду Путивля – щоб ті супостати добра ніколи не мали, а щоби ми їх завжди перемагали і їхні зуби-стріли виймали і кров замовляли…

Ярославна була задоволена. Навіть собою, а городянами в першу чергу. На себе дивилася наче збоку, аж не вірячи, що це вона така – винахідлива та кмітлива. І вже навіть перестала боятися. Їй здавалося, що це не вона, а якась інша Ярославна, лише зовні схожа на неї, але хитра, відчайдушна і не ляклива.

Городяни нарешті повірили: Кзак не візьме їхній град, як вони й далі так будуть оборонятися.

Кзак таки скуштував облизня. І нагодувала його ним вона, Єфросинія Ярославна, вкупі, звичайно, з городянами.

Шкода тільки, що в неї мало воїнів – дуже мало, – а то можна було б вночі зробити вилазку і добряче поколошкати незваних гостей. Щоб затямили!

Але вийшло й так добре: затямили!

І таки схопили облизня, якщо почали ладнатися до відступу.

Простіше – до втечі. Під свист і улюлюкання городян.