Валентин Чемерис - Ярославна

– Приходьте ще! – кричали їм з валів. – Ми вас ще краще зустрінемо!

– І передавайте привіт вашому ханові, Козі, чи як він там у вас, від нашої княгині, від Ярославни!..

Та гіршими половців виявилися свої. Чужинці як на долоні – та вони й не ховалися, не маскувалися під своїх доброзичливців. Бо вони – вороги.

А ось свої, маскуючись, під… своїх, ледь було не натворили лиха.

З ними Ярославні було тяжкіше, як із кочовиками, бо вперше зустрілася з підступом та зрадою. Тим більше, що своїх поганих – воістину погані! – очолив не хто інший, як рідний брат. От уже чого не чекала княгиня в найтрудніші дні, так це повірити, що свої можуть зрадити і нанести їй у спину удар. І це в місті, яке оточене ворогом, який міг у нього увірватися.

Рідний брат навіть на це пішов. Той братан, який, прибившись до Новгород-Сіверського, ласкаво-ніжно співав їй: «Сестронько, прийми, прихисти і заступися, мене рідний отець вигнав з дому…»

Володимир багнув княжої влади – будь-де і будь-якими засобами її дістати, аби лишень то була княжа влада. І вирішив її захопити в Путивлі. А сестру, якщо стане на переп’ят, – можна буде і в монастир відправити. Вбивати її Володимир не збирався, але й терпіти її, якщо вона чинитиме йому спротив, теж…

– Мене звати Володимир…

– Як звати мого брата, я ще не забула, – стримано відповіла Ярославна, зовні спокійно, а в самої тенькнуло серце – що він задумав?

– Во-ло-ди-мир, – протягнув він якось аж загрозливо, виділяючи кожен склад свого імені. – Запам’ятай, – о боги, який він, виявляється, жорстокий! – Володимир! Що означає – великий. Владар! Або ще – владар миру. І я стану ним – владарем!

Вона все зрозуміла, лихі її передчуття почали справджуватися, але запитала напрочуд спокійно – сама дивуючись своєму спокою:

– І завойовувати світ ти вирішив почати із Сіверської землі Русі?

– З чогось же треба починати!

Ярославна обхопила голову руками, застогнала.

– І хто б міг подумати, що мій брат…

– Годі скиглити, Прісько. Вона ж Фроська…

Це був той Володимир, гоноровий, жорстокий, послідовник Хама з Біблії. – Я – Єфросинія…

– Ха! – як він недобре ошкірився. – Фроська ти! Була і будеш. Та й хто ти нині? Жінка удільного князя, який уже не князь, а половецький раб!

– Мовчи! Не смій… каркати!

– Жінка раба, – кпинив він, рідний її брат; – о, боги! – Це сьогодні. А завтра ти – вдова. Ігор більше не повернеться на Русь. Якщо половці його сьогодні ще не прикінчили, то завтра прикінчать. Навряд чи київський князь чи який інший захоче викуповувати його з рабства. І владу на Сіверщині захопить інший князь. Який без князівства свого. А таких нині на Русі!.. Чужак, кажу, захопить, і тебе витурить з Сіверщини – не цяця ж ти яка. А я тобі не чужий. Я твій брат.

– Я теж думала, що ти мені, вибач, брат…

– Прісько, тримай язика! Бо я…

– Що… ти?

– Бо я можу й розгніватись. Не подивлюсь, що ти, як і я – з роду Ярослава Осмомисла. Подумай ліпше! Хіба краще буде, як владу на Сіверщині захопить чужак?

– Ігор повернеться…

– Блажен, хто вірує! Він Кончаків раб. Якщо ніхто не викупить, а його ніхто не викупить, Кончак його просто відправить до пращурів. Не повернеться твій Ігор. То для чого владу віддавати чужаку? Я твій брат. Мені сам Бог велів перейняти владу на Сіверщині. Вона буде належати нашому роду, роду Осмомислів Галицьких. А якщо відмовишся, потім будеш жалітися на себе. Буде каяття, та не буде вороття.

– Ти мене в монастир хочеш запроторити?

– Вгадала! – знову ошкірився він. – Але – не переймайся. В монастирі теж люди живуть. Побудеш черницею, якщо не хочеш бути княгинею при братові-князеві свому.

– Батько витурив тебе з Галича, і ти вирішив…

– Так, на Сіверщині стати князем. Воно не таке славетне, як Галицьке, але на перших порах згодиться. А там… там видно буде.

– Видно не буде, брате мій, котрий Володимир Осмомисл… Буде пітьма. У тебе. У вічу і в душі. Якщо здійсниш задумане. Отямся, брате! Поки що брате. Те, що ти задумав…

– Ти мені… погрожуєш? Удова князя-раба, га?

– Кажу істину. Те, що ти замислив – великий гріх. Ні чернігівський князь, ні київський цього так не залишать. І на князівстві, яке ти хочеш підступом захопити, тебе не утвердять. А Ольговичі, до роду яких належить Ігор, ще при силі і владі. Вони тебе…

– Не лякай, бо я вже ляканий. А затвердять чи ні – мій клопіт. А ти, Прісько… Вибач, Єфросиніє, іди до народу, він уже збирається біля терему. І скажи: князь Ігор, ідучи на половців, передав княжу владу мені. Як твоєму братові, а своєму шуряку.