Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Енн тихенько зітхнула. Вона щиро любила Діану, і вони завжди були хорошими подругами. Але вона вже давно вивчила, що в царстві фантазії мусить блукати сама. Шлях до нього пролягав через зачаровану стежку, якою навіть найдорожча їй людина не могла слідувати за нею.

Поки дівчата були в Кармоді, почалася страшенна злива з громом. Вона, однак, тривала недовго, тож дорога додому провулками, оточеними деревами, на листі яких виблискували краплини дощу, та маленькими видолинками, сповненими п’янкими ароматами намоклого вересу, була просто чудовою. Та тільки вони звернули до будинку Катбертів, як Енн побачила дещо, що зіпсувало всю красу довколишніх пейзажів.

Справа перед ним простягалося широке, мокре від дощу й розкішне сіро-зелене поле пізнього вівса, що належало панові Гаррісону. І там, рівно посередині поля, ледь не потопаючи серед буйного збіжжя й спокійно дивлячись на них понад китицями вівса, стояла джерсійська телиця!

Енн кинула віжки й встала, стиснувши вуста, що не віщувало нічого хорошого чотириногій мисливиці. Не промовивши ні слова, вона спритно перелізла через колеса, а тоді прошмигнула через огорожу, перш ніж Діана встигла зрозуміти, що відбувається.

– Енн, повернися! – вигукнула Діана, як тільки спромоглася вимовити хоч слово. – Ти зіпсуєш свою сукню в мокрому збіжжі… зіпсуєш її. Та вона мене не чує! Їй нізащо не вдасться забрати звідти ту корову самотужки. Доведеться піти їй на допомогу.

Енн мчала через вівсяне поле, наче божевільна. Діана поквапом зіскочила вниз, надійно прив’язала коня до стовпа й, задерши поділ своєї красивої картатої сукні, перелізла через паркан і кинулася наздоганяти свою ошалілу подругу. Їй вдавалося бігти навіть швидше за Енн, котру стримували спідниці, що намокли й прилипали до ніг, тож вже незабаром вона її наздогнала. За собою вони залишили протоптану стежку через поле, що б довело пана Гаррісона до сказу, якби він це тільки побачив.

– Енн, заради Бога, спинися, – тяжко дихаючи, мовила бідолашна Діана. – Я вже ледве дихаю, а ти промокла до кісток.

– Я маю… забрати… ту корову… звідти… перш ніж… пан Гаррісон… побачить її, – засапано промовила Енн. – Мені… байдуже… якщо я… навіть… втоплюся… тільки б… нам… вдалося… це зробити.

Та джерсійська корівка, як виявилося, не бачила підстав для того, щоб її виганяли з такого ароматного й соковитого пасовиська. Як тільки захекані дівчата наближалися до неї, вона розверталась і бігла до протилежного краю поля.

– Хапай її! – закричала Енн. – Ну ж бо, Діано, біжи!

І Діана таки бігла. Намагалася бігти й Енн, а тим часом одуріла джерсійська телиця ганяла по полю так, наче в неї вселився нечистий. Між нами кажучи, Діана була впевнена, що в неї й справді щось вселилося. Пройшло добрих десять хвилин, перш ніж їм вдалося зловити її й відігнати через зруйновану частину огорожі на пасовище Катбертів.

У цей момент, ніде правди діти, настрій в Енн був зовсім не янгольським. Не заспокоїлася вона й тоді, коли побачила бричку одразу за пасовищем, на якій, широко усміхаючись, їхали пан Ширер з Кармоді та його син.

– Я так розумію, Енн, було б краще, якби ти продала мені цю корову, коли я хотів придбати її минулого тижня, – засміявся пан Ширер.

– Я продам вам її зараз, якщо хочете, – відповіла розпашіла й розтріпана власниця. – Можете забирати її цієї ж миті.

– Згода. Даю за неї двадцятку, як і пропонував тоді, а Джим прямо зараз може відвезти її одразу до Кармоді. Тоді вже ввечері вона поїде до міста з іншою худобою. Панові Ріду з Брайтона якраз потрібна така джерсійська корова.

П’ять хвилин потому Джим Ширер разом із джерсійською корівкою вже простували шляхом, а запальна Енн їхала до Зелених Дахів зі своїми двадцятьма доларами.

– Що скаже Марілла? – спитала Діана.

– О, їй байдуже. Доллі належала мені, а я все одно не вторгувала б за неї більше, ніж двадцять доларів на аукціоні. Але лишенько, якщо пан Гаррісон побачить те збіжжя, він точно зрозуміє, що вона знову вдерлася на його поле, і це після того, як я дала слово честі, що цього більше ніколи не станеться! Що ж, принаймні це навчило мене, що ніколи не можна давати слово честі, коли йдеться про корів. Корові, яка може перестрибнути через огорожу в загоні або розвалити її, довіряти не можна.

Марілла гостювала в пані Лінд і, коли повернулася, вже знала все про продаж і перевезення Доллі, оскільки пані Лінд більшу частину цієї оборудки бачила з вікна, а решту здогадалася самотужки.