– Думаю, це й на краще, що її більше немає, хоча ти таки РОБИШ все дуже безрозсудно, Енн. Я лише не можу зрозуміти, як вона вилізла з загону. Для цього вона мусила розвалити частину огорожі.
– Я й не подумала про це, – сказала Енн, – але зараз піду й погляну. Мартін так досі й не повернувся. Може, хтось ще з його тітоньок помер. Думаю, це щось схоже до історії з паном Пітером Слоаном. Одного разу ввечері пані Слоан читала газету й спитала в нього: «Тут написано, що помер ще один «octogenarian» [1] Octogenarian ( лат .) – вісімдесятилітній ( прим. пер. ).
. Хто ж вони такі, Пітере?». Пан Слоан відповів, що він поняття не має, але це, очевидно, якісь дуже хворобливі істоти, бо про них тільки те й пишуть, що вони постійно помирають. Те саме й з тітоньками Мартіна.
– Мартін такий же, як і решта французів, – з відразою сказала Марілла. – На них ні на мить не можна покластися.
Марілла розглядала покупки Енн, які та привезла з Кармоді, аж ось почула пронизливий крик, що долинув із заднього двору. Вже за хвилину до кухні заламуючи руки, прибігла Енн.
– Енн Ширлі, у чому справа на цей раз?
– О, Марілло, що ж мені робити? Це жахливо. І це все моя вина. О, чи ж навчусь я хоч КОЛИСЬ, що треба спинитись і трохи подумати, перш ніж робити такі бездумні вчинки? Пані Лінд завжди казала, що колись я зроблю щось невимовно жахливе – і ось той день настав!
– Енн, ти просто нестерпне дівчисько! ЩО ж таке ти зробила?
– Я продала джерсійську корівку пана Гаррісона… ту, котру він купив у пана Белла… панові Ширеру! Доллі ж у цю хвилину стоїть собі в загоні.
– Енн Ширлі, ти що, мариш?
– Хотілося б. Але це не марення, хоча й дуже схоже на якийсь нічний кошмар. А корова пана Гаррісона зараз уже в Шарлоттауні. О, Марілло, мені здавалося, що я вже перестала втрапляти у всілякі халепи, але зараз – найгірша халепа в моєму житті. Що мені робити?
– Що тобі робити? Тут вже нічого не вдієш, дитино. Ми можемо хіба запропонувати йому нашу джерсійську корову на заміну, якщо він не схоче взяти грошей. Вона нічим не гірша за ту, що була в нього.
– Але я більш ніж упевнена, що він жахливо розсердиться і не погодиться на таке, – простогнала Енн.
– Звісно ж, він розсердиться. Здається, він дуже дратівлива людина. Якщо хочеш, я піду й сама йому все поясню.
– Ні, не треба, я не поведуся так підло, з – вигукнула Енн. – У всьому винна я, тож я не дозволю тобі прийняти покарання замість мене. Я піду сама, і то просто зараз. Що швидше все закінчиться, то краще, адже це буде просто нестерпно принизливо!
Бідолашна Енн узяла з собою капелюха й ті двадцять доларів і саме виходила, коли мимоволі виглянула крізь відчинені двері комори. На столі лежав горіховий пиріг, який вона спекла вранці… він мав особливо апетитний вигляд, прикрашений рожевою глазур’ю й посипаний волоськими горіхами. Енн замислила приготувати його для п’ятничного вечора, коли ейвонлійська молодь мала зібратися в Зелених Дахах для організації Товариства з удосконалення селища. Але чи так це було важливо, як порівняти зі справедливо ображеним паном Гаррісоном? Енн подумала, що пиріг може зм’якшити серце будь-якого чоловіка, а особливо того, хто змушений був власноруч готувати собі їсти, тож вона швиденько спакувала його в коробку. Вона віднесе цей пиріг панові Гаррісону як пропозицію примирення.
«Це, звісно, якщо він узагалі дасть мені можливість сказати хоч щось, – з жалем подумала вона, поки перелазила через огорожу на пасовищі й зрізала дорогу через поле, що виблискувало золотом у сяйві мрійливого серпневого вечора. – Тепер я знаю, як почуваються ті, кого ведуть на страту».
Будинок пана Гаррісона був дещо старомодною, побіленою, з низькими карнизами спорудою, що стояла на краю густого хвойного лісу.
Пан Гаррісон же сидів у сорочці на затіненій виноградними лозами веранді, насолоджуючись вечірньою люлькою. Зрозумівши, хто це йде стежкою, він швиденько звівся на ноги, кинувся до будинку й зачинив за собою двері. Реакція його була такою дивною просто через ефект несподіванки, змішаний із почуттям сорому за вчорашню нестриманість. Та цього було достатньо, щоб усі залишки відваги вивітрились із серця Енн.
«Якщо він такий сердитий вже зараз, то що ж буде, коли він почує, що я накоїла?» – з сумом подумала вона, стукаючи у двері.
Та ось пан Гаррісон відчинив їх, сором’язливо всміхаючись, і запросив її увійти, говорячи тоном м’яким і дружнім, хоча й трохи нервовим. Він відклав убік свою люльку й надів пальто, а тоді дуже ввічливо запропонував Енн присісти на страшенно запилене крісло. Прийом проходив би дуже приємно, якби тільки не той балакучий папуга в клітці, що вирячився на них своїми злими жовтими очиськами. Не встигла Енні присісти, як Джинджер закричав:
Читать дальше