Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

– За це мені воно подобається навіть більше, – сказала віддана Енн. – Я не люблю місця або людей, у яких немає жодних недоліків. Гадаю, досконала у всьому людина виявилася б дуже нецікавою. Пані Вайт каже, що ніколи не зустрічала ідеальних людей, але чула про одну… Це перша дружина її чоловіка. Вам не здається, що це було б дуже незручно – бути одруженою з чоловіком, чия перша дружина була ідеальною?

– А ще більш незручно бути чоловіком такої ідеальної жінки, – заявив пан Гаррісон з раптовою й незрозумілою теплотою в голосі.

Коли чай закінчився, Енн наполягла на тому, щоб помити посуд, хоча пан Гаррісон і запевнив її, що брудного посуду в домі стільки, що й за тиждень не перемиєш. Вона б залюбки ще й підмела підлогу, але не знайшла віника, а питати, де він, їй не хотілося через страх того, що його тут взагалі немає.

– Може забігати інколи до мене трохи побазікати, – запропонував пан Гаррісон, коли вона зібралася йти. – Тут недалечко, і нам треба жити, як добрі сусіди. Мені цікаво, що буде з вашим товариством. Так видається, що це буде весела справа. За кого плануєте взятись спочатку?

– Ми не будемо вдосконалювати ЛЮДЕЙ… ми хочемо вдосконалювати лише МІСЦЯ, – з гідністю відповіла Енн. Вона підозрювала, що пан Гаррісон просто глузує з цієї вигадки.

Коли вона пішла, пан Гаррісон проводжав її поглядом, дивлячись у вікно, – стрункий дівочий силует, що безтурботно біг собі через поле в сяйві призахідного сонця.

– Я дратівливий, самотній і злий старигань, – промовив він уголос, – але є щось в цій дівчині, що змушує мене знову почуватися молодим… і це настільки приємно, що я б хотів деколи переживати ці відчуття знову.

– Руда вітрогонка, – з насмішкою викрикнув Джинджер.

Пан Гаррісон замахнувся кулаком на папугу.

– От уже дошкульна пташка, – пробурмотів він. – Я майже шкодую, що не скрутив тобі в’язи, коли мій брат-моряк приніс тебе додому. Ти колись перестанеш створювати мені неприємності?

Енн тим часом прибігла додому й переповіла свої пригоди Маріллі, котра не на жарт стривожилася через її довгу відсутність і вже збиралась іти її шукати.

– Зрештою, цей світ такий гарний, правда ж, Марілло? – радісно підсумувала Енн. – Днями пані Лінд скаржилася, що у світі вже нічого доброго не зосталося. Вона сказала, що коли б ти не очікував на щось приємне, у результаті залишаєшся більш чи менш розчарованим, і це вже напевне… може, це й правда. Але в цьому є й хороший бік. Виходить, що й погане також ніколи не виправдовує твоїх очікувань… майже завжди все виявляється кращим, ніж ти міг подумати. Я очікувала страшенно неприємного прийому, коли йшла до пана Гаррісона, але натомість він був досить приязним, і я провела час майже приємно. Гадаю, ми станемо справді добрими друзями, якщо йтимемо одне одному на поступки. Та все ж, Марілло, мені точно більше ніколи не варто продавати корову, не впевнившись перед тим, кому вона належить. А ще я дуже НЕ люблю папуг!

Якось увечері, у світлі призахідного сонця, там, де стежина через ліс, знана як Березова Стежка, зливалася з головною дорогою, стояли собі, обіпершись на огорожу в тіні смерек, що легенько похитувалися на вітрі, Джейн Ендрюс, Гілберт Блайт та Енн Ширлі. По обіді Джейн гостювала в Енн, котра тепер проводжала її додому, а біля огорожі вони зустріли Гілберта, і тепер усі троє говорили про такий доленосний завтрашній день. Той день був першим вересня, коли починалося навчання в школах. Джейн мала поїхати до Ньюбриджа, а Гілберт – до Вайт Сендс.

– У вас обох є перевага, – зітхнула Енн. – Ви навчатимете дітей, які вас не знають, а от я буду вчити тих, із ким ще недавно ходила до тієї ж школи. Пані Лінд побоюється, що вони не поважатимуть мене так, як поважали б якогось незнайомця, хіба що я від самого початку буду дуже суворою. Але я не думаю, що вчителька має бути суворою. Ох, мені здається, що це така велика відповідальність!

– Я гадаю, у нас все вийде, – заспокійливо сказала Джейн. Джейн не турбувало прагнення мати хороший вплив на вихованців. Вона мала на меті лише чесно заробляти собі на життя, здобути довіру опікунів і домогтися, щоб її ім’я красувалося на дошці пошани шкільного інспектора. Більше жодних амбіцій у Джейн не було. – Головне – це підтримувати порядок, а для цього вчитель повинен бути трохи суворим. Якщо мої учні не слухатимуть мене, я буду їх карати.

– Як?

– Добряче їх шмагатиму, ясна річ.

– О ні, Джейн, ти не робитимеш цього! – вигукнула шокована Енн. – Джейн, ти НЕ ЗМОЖЕШ!