Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Це вже не вперше, відтоді як сталася та пам’ятна пригода з джерсійською коровою, Енн прибігала потеревенити з паном Гаррісоном. Вона вже кілька разів приходила до нього вечорами, і вони з паном Гаррісоном вже стали дуже добрими друзями, хоча іноді Енн і надокучала та відвертість, якою він так пишався. Джинджер досі ставився до неї підозріливо і ніколи не забував саркастично привітатися з нею, звучи її «рудою вітрогонкою». Пан Гаррісон даремно намагався викорінити цю звичку й кожного разу, коли з’являлася Енн, захоплено зривався з місця й вигукував: «Хай йому грець! Знову ця мила маленька дівчинка» або щось не менш улесливе. Але Джинджер бачив ці хитрощі й ставився до них презирливо. Енн ніколи б не дізналася, скільки компліментів говорив на її адресу пан Гаррісон у неї за спиною. Він, звичайно, ніколи б не сказав цього їй у вічі.

– Ну, я гадаю, ти щойно з лісу? Багато різок на завтра приготувала? – таким було його привітання, коли Енн піднялася сходами на веранду.

– Насправді ні, – обурено відказала Енн. Вона була чудовою мішенню для кпинів, адже завжди сприймала все аж надто серйозно. – У моїй школі ніколи не буде різок, пане Гаррісон. Звісно, в мене буде указка, але я буду використовувати її ВИКЛЮЧНО для того, щоб на щось вказувати.

– Отож ти хочеш замість того лупцювати їх паском? Ну, я не знаю, але, мабуть, ти маєш рацію. Удар різкою сильніший, але від паска біль триває довше, це факт.

– Я не буду використовувати нічого подібного. Я не збираюся шмагати своїх учнів.

– Хай йому грець! – зі щирим здивуванням вигукнув пан Гаррісон. – Як же тоді ти плануєш наводити лад у класі?

– Я робитиму це своєю любов’ю, пане Гаррісон.

– Це не подіє, – мовив пан Гаррісон, – зовсім не подіє, Енн. Недарма кажуть: якщо пошкодуєш різки, то зіпсуєш дитину. Коли я ходив до школи, вчитель шмагав мене регулярно, кожного дня, бо казав, що коли я й не втрапляв у якусь халепу, то лише через те, що не встигав придумати, що б такого утнути.

– Відтоді, як ви сиділи за шкільною партою, пане Гаррісон, методи виховання змінилися.

– Але людська вдача – ні. Запам’ятай собі мої слова, тобі не вдасться керувати тими дітлахами, якщо не триматимеш напоготові різку. Це просто неможливо.

– Ну, я все ж спершу спробую свій спосіб, – відказала Енн, котра мала сильну волю й схильна була невідступно стояти на своєму.

– А ти, здається, досить уперта, – по-своєму описав цю рису дівчини пан Гаррісон. – Гаразд, гаразд, побачимо. Одного дня, коли ти розізлишся… а людям з таким волоссям, як у тебе, часто терпець уривається… ти забудеш усі свої добрі наміри й таки даси прочуханки комусь із тих дітисьок. У будь-якому разі, ти ще надто молода для того, щоб учителювати… надто молода й дитинна.

Після усього, Енн тієї ночі пішла спати в досить похмурому настрої. Вона погано спала й за сніданком уранці виглядала такою блідою й зажуреною, що Марілла стривожилась і наполягла на тому, щоб дівчина випила горнятко пекучого імбирного чаю. Енн терпляче сьорбала його, хоча й не могла зрозуміти, як імбирний чай може їй допомогти. Якби ж то була якась чарівна заварка, здатна додати їй віку та досвіду, Енн випила б цілу кварту такого чаю, навіть не кліпнувши.

– Марілло, а що, як я не впораюся?

– Не думаю, що ти повністю провалиш цю справу в перший же день, а попереду буде ще багато днів. – сказала Марілла. – З тобою, Енн, біда в тому, що ти будеш сподіватися, що зможеш навчити цих дітей усього й одразу ж виправити усі їхні вади, і якщо все не станеться саме так, ти вважатимеш, що не впоралася.

Коли Енн того ранку прийшла до школи – вперше в житті вона пройшла Березовою Стежкою, зовсім не помічаючи усієї краси довкола, – там було тихо й спокійно. Попередниця Енн навчила дітей, що ті до її приходу мають уже сидіти на своїх місцях, тож, коли Енн зайшла до класу, її зустріли виструнчені ряди бадьорих личок з тямущими й допитливими очима. Вона почепила свій капелюшок на вішак і стала перед учнями, сподіваючись, що не здається їм такою наляканою й дурною, як почувається, і що вони не помічають, як вона тремтить.

Минулого вечора вона просиділа майже до дванадцятої вечора, складаючи промову, яку збиралася виголосити перед учнями з нагоди початку навчального року. Вона ретельно її переглядала та вдосконалювала, а тоді вивчила напам’ять. Це була гарна промова з деякими дуже цікавими ідеями, особливо про взаємодопомогу та щире прагнення до знань. Єдина біда полягала в тому, що зараз вона не могла й слова пригадати.