Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

День минув, неначе уві сні. Згодом Енн ніяк не могла чітко його відтворити. Здавалося майже, що то не вона тоді навчала дітей, а хтось інший. Вона чула, як відбувалися уроки, лічила разом з учнями й роздавала домашні завдання якось механічно. Діти поводилися досить добре; сталося тільки два інциденти. Морлі Ендрюса спіймали на тому, як він ганяв двійко цвіркунів у проході між партами. Енн змусила його годину стояти на підвищенні біля дошки й – що стало для Морлі набагато більшим горем – конфіскувала його цвіркунів. Вона посадила їх у коробку й на шляху зі школи випустила їх на волю в Долині Фіалок, проте Морлі був переконаний – як тоді, так і згодом – що вона тримала їх у себе вдома для власних розваг.

Іншим порушником дисципліни став Ентоні Пай, який вилив залишки води зі своєї пляшки для миття грифельної дошки за комір Аврелії Клей. Енн затримала Ентоні в класі на перерві й поговорила з ним про те, якої поведінки очікують від джентльмена, нагадуючи, що джентльмени ніколи не ллють воду дівчатам за комір. Вона також сказала, що хотіла б, щоб усі її підопічні стали джентльменами. Ця її маленька лекція була дуже милою і зворушливою, але, на жаль, на Ентоні це зовсім не подіяло. Він слухав її мовчки, з незмінно похмурим виразом обличчя, а тоді зневажливо присвиснув, виходячи з класу. Енн зітхнула, а тоді втішила себе, адже пам’ятала, що завоювати любов Пая, як і будівництво Рима, було справою не одного дня. Хоча насправді сумнівно було, що в когось із Паїв є хоч якісь залишки любові, які можна завойовувати, та Енн сподівалася на краще для Ентоні, з котрого, здавалося, ще може вийти досить милий хлопець, якщо комусь вдасться розвіяти його незмінну маску похмурості.

Коли уроки закінчились і діти розійшлися, Енн стомлено опустилась у крісло. У неї боліла голова, і вона почувалася дуже пригніченою та зневіреною. Хоча реальних причин для того, щоб зневірюватися, і не було, оскільки нічого жахливого не трапилося, та Енн дуже втомилась і їй здавалося, що вона ніколи не зможе полюбити вчителювання. А як жахливо буде, якщо доводитиметься робити те, що тобі не подобається, кожного дня впродовж… ну, скажімо, десь сорока років. Енн вагалася, чи розплакатися їй тут і тепер, чи дочекатися приходу додому й зробити це в затишку своєї білосніжної кімнати. Не встигла вона прийняти рішення, аж раптом десь від ґанку долинув стукіт підборів впереміш із шурхотом шовкових спідниць, і ось навпроти Енн уже стояла якась леді, зовнішній вигляд якої змусив її згадати нещодавні нарікання пана Гаррісона стосовно однієї надто екстравагантно вдягненої жінки, котру він бачив у магазині в Шарлоттауні: «Вона мала вигляд чогось середнього між модною картинкою з глянцевого журналу та нічним кошмаром».

Новоприбула була вбрана в пишну літню блідо-голубу шовкову сукню з буфами, оборками й рюшами всюди, де тільки можна ці буфи, оборки та рюші причепити. На голові в неї красувався велетенський білий шифоновий капелюх, обшитий трьома довгими, але тонкими страусовими перами. Рожева шифонова вуаль, густо всіяна великими чорними кружечками, воланом спадала з крис капелюха їй на плечі й розвівалася позаду, наче вимпел. На ній було стільки ювелірних прикрас, скільки лиш можна вмістити на одній невеличкій жіночці, а навколо витав надзвичайно сильний запах парфумів.

– Я пані ДонНЕЛЛ, – оголосила ця проява, – і я прийшла сюди, щоб повідомити вам про що мені розповіла Клариса-Ельміра, коли повернулася додому сьогодні по обіді. Це мене СТРАШЕННО обурило.

– Вибачте, – затинаючись, промовила Енн, безрезультатно намагаючись згадати, що ж таке могло трапитися вранці з дітьми Доннеллів.

– Клариса-Ельміра розповіла мені, що ви вимовляли наше прізвище як «ДОНнелл». Що ж, панно Ширлі, правильно вимовляти «ДонНЕЛЛ» – з наголосом на останньому складі. Сподіваюся, ви запам’ятаєте це на майбутнє.

– Я спробую, – видихнула Енн, ледь стримуючи непереборне бажання розсміятися. – З досвіду знаю, як це неприємно, коли, наприклад, ваше ім’я неправильно пишуть, тож припускаю, що, коли його й вимовлять не так, як треба, це ще гірше.

– Саме так. А ще Клариса-Ельміра сказала, що ви називаєте мого сина Джейкобом.

– Але ж він сказав мені, що його так звуть, – запротестувала Енн.

– Може, цього й слід було очікувати, – сказала пані Доннелл тоном, який означав, що нічого й шукати в дітях якоїсь вдячності в часи такої розбещеності та вседозволеності. – У цього хлопчиська такі плебейські смаки, панно Ширлі. Коли він народився, я хотіла назвати його Сен-Клером – це ім’я звучить так аристократично, правда ж? Але його батько наполіг на тому, що його треба назвати Джейкобом, на честь дядечка. Я скорилася, бо дядечко Джейкоб був старим багатим холостяком. І що ви думаєте, панно Ширлі? Коли нашому невинному хлопчику було п’ять, дядечко Джейкоб взяв та й одружився, і тепер у нього є троє власних синів. Чи ви коли-небудь чули про таку невдячність? У ту ж мить, коли нам прийшло запрошення на весілля – а йому таки вистачило зухвалості надіслати нам те запрошення, панно Ширлі, – я сказала: «Більше тут не буде ніяких Джейкобів, з мене досить». З того дня я почала називати сина Сен-Клером, тож і вам, я наполягаю, слід кликати його Сен-Клером. Його батько вперто продовжує називати його Джейкобом, та й сам хлопець з якихось незбагненних причин надає перевагу цьому вульгарному імені. Та він Сен-Клер, і Сен-Клером залишиться. Ви ж будете такі люб’язні запам’ятати це, панно Ширлі, правда ж? СПАСИБІ вам! Як я й казала Кларисі-Ельмірі, я була впевнена, що це просто непорозуміння і що мої слова все вам прояснять. Доннелл – наголос на останній склад… і Сен-Клер – в жодному разі не Джейкоб. Ви пам’ятатимете? СПАСИБІ вам!