Люсі Мод Монтгомері: Енн із Ейвонлі

Щось у міцно стиснених губах Енн підказало пані Рейчел, що вона не помилилась у своїх судженнях. Серцем Енн уже знала, що займатиметься створенням Товариства з удосконалення селища. Гілберт Блайт, який має вчителювати у Вайт Сендс, але з вечора п’ятниці до ранку понеділка завжди буде вдома, також завзято підтримав цю ідею; і решта також висловила бажання приєднатися до такої справи, котра дасть змогу час від часу зібратися разом і, як наслідок, трохи «розважитися». Що ж до того, який вигляд матимуть ці «вдосконалення», ніхто не мав жодного чіткого уявлення, окрім Енн та Гілберта. Вони вже це обговорили й спланували все аж до моменту, коли перед ними постало ідеальне Ейвонлі, щоправда, поки що лише в їхній уяві.

А в пані Рейчел тим часом була ще одна новина.

– Вчителювати в школі в Кармоді доручили Прісциллі Ґрант. Чи ж у тебе в семінарії не було дівчини з таким же іменем, Енн?

– Так, це вона. Прісцилла вчителюватиме в Кармоді! Як чудово! – вигукнула Енн, і її сірі очі загорілися настільки, що стали схожі на вечірні зірки, змушуючи пані Лінд вкотре засумніватися в тому, коли ж їй вдасться-таки визначитися, чи Енн Ширлі – гарна дівчина, чи ні.

Наступного дня Енн поїхала до Кармоді на закупи, взявши зі собою Діану Баррі. Діана, звісно ж, мала стати почесним членом Товариства з удосконалення селища Ейвонлі (ТУСЕ), тож усю дорогу до Кармоді дівчата про те тільки й говорили, що про майбутні вдосконалення.

– Найперше, що ми маємо зробити, коли розпочнемо, – це пофарбувати оцей клуб, – сказала Діана, коли вони проїжджали повз ейвонлійський клуб – доволі занедбану будівлю, що притулилася посеред невеличкого виярка, зусібіч оточена смереками. – Це місце виглядає просто нікчемно, тож ми маємо взятися за нього навіть ще до того, як спробуємо вмовити пана Леві Болтера знести його хижу. Батько каже, що ми ніколи не досягнемо жодного УСПІХУ в цій справі. Леві Болтер надто скупий, щоб витрачати на таке свій час.

– Може, він дозволить хлопцям знести ту хижу, якщо вони пообіцяють, що порубають усі ті дошки йому на дрова, – з надією промовила Енн. – Ми маємо зробити все від нас залежне й спершу задовольнятися тим, що спочатку прогрес буде повільним. Ми не можемо сподіватися на те, що вдасться водночас усе вдосконалити. Спочатку нам, звісно, доведеться виховати громадські настрої.

Діана не була певна, що розуміє, що ж таке ті громадські настрої, але звучало це гарно, тож вона стала відчувати гордість від своєї приналежності до спільноти з таким баченням та цілями.

– Минулого вечора я придумала, що ще ми можемо зробити, Енн. Знаєш той трикутний клаптик землі, де сходяться дороги на Кармоді, Ньюбридж та Вайт Сендс? Він увесь заріс смереками. Та чи не було б краще розчистити його й залишити тільки якісь дві-три берізки?

– Чудова ідея, – радісно погодилася Енн. – А під березами можна поставити якусь лавочку. А коли прийде весна, ми облаштуємо посередині клумбу й будемо вирощувати там герані.

– Так, залишилося тільки придумати спосіб, як зробити так, щоб стара пані Хайрем Слоан тримала свою корову подалі від цього місця, інакше вона просто з’їсть усі наші герані, – розсміялася Діана. – Я починаю розуміти, що ти мала на увазі під громадськими настроями, Енн. Он там старий будинок Болтера! Ти коли-небудь бачила такі нетрі? Ще й так близько до дороги. Старі будинки з вибитими вікнами завжди нагадують мені мерців з порожніми очницями.

– Думаю, що старий, покинутий будинок – це таке сумне видовище, – мрійливо проказала Енн. – Мені завжди здається, що він собі думає про своє минуле й сумує за колишніми веселощами. Марілла каже, що давним-давно в цьому старому будинку мешкала велика сім’я, і то була дуже мила місцина, з гарним садом і кущами троянд, що вилися довкола. Тут було багато малих дітей, і дім був сповнений сміху та пісень. А зараз він порожній, і тут вже не застанеш нікого, окрім вітру. Як же тут має бути самотньо і сумно! Можливо, вони всі повертаються сюди в місячні ночі… привиди маленьких дітей, котрі мешкали тут давним-давно, і троянди, і пісні… і на якусь мить старий будинок уявляє собі, що він знову молодий і сповнений веселощів.

Діана похитала головою.

– Я ніколи не уявляю собі нічого подібного, Енн. Чи ж ти не пам’ятаєш, як на нас сварилися моя мама й Марілла, коли ми уявляли собі всіляких духів у Лісі Привидів? Я досі не можу спокійно проходити повз ті хащі в темряві; а якщо я почну уявляти щось схоже й про старий дім Болтера, я боятимуся ходити ще й повз нього. Крім того, ті діти зараз не мертві. Вони всі повиростали й живуть собі щасливо…. А один із них – м’ясник. А квіти та пісні так чи інакше не можуть стати привидами.