Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Що ж до миття посуду, то пан Гаррісон навіть не вдавав, що хоч колись це робить, якщо тільки не наставав дощовий деньок. Тоді він приймався за роботу й мив його весь разом у діжці з дощовою водою й залишав, щоб обсох.

На додачу до всього, пан Гаррісон був ще тим жмикрутом. Коли його попросили пожертвувати якусь дещицю на зарплату для преподобного пана Аллана, він сказав, що перше подивиться, скількох доларів вартує його проповідування: він не хотів купувати свиню в мішку. А коли прийшла пані Лінд, щоб зібрати пожертвування на місіонерські справи – а заразом і поглянути на маєток зсередини, – він відповів їй, що серед старих пліткарок в Ейвонлі більше, ніж будь-де, язичниць і що він би з радістю зробив пожертвування на користь місії з їх хрещення, якби вона за це взялася. Пані Рейчел пішла звідти й сказала, що лише завдяки Божій милості бідолашна дружина Роберта Белла вже спочиває в могилі, адже це б розбило їй серце, якби вона побачила, в якому зараз стані будинок, котрим вона раніше так пишалася.

– А вона ж через день протирала кухонну долівку, – обурено розповідала пані Лінд Марілла Катберт. – Якби ж ти тільки бачила ту кухню зараз! Мені довелося підтримувати свої спідниці в руках, коли я проходила там.

Насамкінець, у пана Гаррісона був папуга на ім’я Джинджер. В Ейвонлі ніхто до цього не тримав у себе папуг, тож, як наслідок, такий вчинок не розцінювався як гідний пошани. А який же то був папуга! Описуючи його словами Джона-Генрі Картера, більш нечестивої пташки у світі не знайдеш. Він жахливо лаявся. Пані Картер умить забрала б Джона-Генрі звідси, якби знала, що зможе прилаштувати його в якесь інше місце. На додачу до всього, одного разу, коли Джон-Генрі надто низько схилився над кліткою, Джинджер довбнув його ззаду за шию. Пані Картер показувала усім той шрам щоразу, коли нещасний Джон-Генрі повертався додому на вихідні.

Усе це промайнуло в голові Енн, поки пан Гаррісон стояв перед нею, безмовний і, вочевидь, розлючений. Навіть у найкращому настрої пан Гаррісон не був привабливим чоловіком: він був низький, гладкий і лисий, а зараз, з круглим, багряним від злості лицем і велетенськими синіми очима, що ледь не вилазили з очниць, він був, на думку Енн, найпотворнішою людиною у світі.

Аж ось пан Гаррісон раптово заговорив.

– Я не збираюся це терпіти, – прошипів він, – ні на день довше, чуєте мене, панно? Хай йому грець, це вже втретє, панно… втретє! Навіть святим би вже увірвався терпець, міс. Останнього разу я попереджав вашу тітку, щоб вона не допускала такого знову… але вона не догледіла… вона знову зробила це… що вона хоче цим показати, ось що я хочу знати! Ось для чого я тут, панно!

– Чи не поясните ви, у чому справа? – запитала Енн, настільки ввічливо, наскільки могла. Вона почала практикувати таку манеру говоріння не так давно, щоб до початку навчального року вона вже була добре відпрацьована, та це ніяким чином не вплинуло на сердитого Дж. Гаррісона.

– У чому справа? Справа таки є, хай йому грець! Справа в тому, панно, що та джерсійська телиця, що належить вашій тітці, щойно знову була біля мого вівса, не більше, ніж пів години тому. Вже втретє, затямте собі! Я знайшов її там минулого вівторка, а тоді ще й вчора. Я приходив сюди й сказав вашій тітці, щоб вона не допускала такого знову. Де ваша тітка, панно? Я хочу лиш побачити її на хвилинку й висловити їй своє невдоволення… невдоволення Дж. Гаррісона, панно.

– Якщо ви маєте на увазі панну Маріллу Катберт, то вона мені не тітка, і зараз вона поїхала до Іст-Ґрафтона, щоб побачитися з далеким родичем, який сильно занедужав, – сказала Енн, промовляючи кожне наступне слово зі щораз більшою гідністю. – Мені дуже шкода, що моя корівка залізла до вашого вівса… вона належить мені, а не панні Катберт. Метью придбав її в пана Белла й подарував мені три роки тому, коли вона була ще маленьким телятком.

– Вам шкода, панно! Це справі ніяк не зарадить. Ви б краще поглянули на той безлад, на який ця тварина перетворила мій овес… вона потолочила все уздовж і впоперек, панно!

– Мені дуже шкода, – твердо повторила Енн, – але, можливо, якби ви краще лагодили свою огорожу, Доллі б не вдалося її зруйнувати. Це ж вам належить та частина огорожі, що відділяє ваше поле з вівсом від нашого вигону, і ще раніше я помітила, що вона перебувала не в найкращому стані.

– З моєю огорожею все в порядку, – відрізав пан Гаррісон, ще більш сердито, ніж раніше, ведучи цю війну на ворожій території. – Навіть тюремні мури не зупинять таку демонічну телицю. І я скажу тобі, руда вітрогонко, що якщо корова таки твоя, як ти кажеш, то тобі краще зайнятися тим, щоб слідкувати за нею й не підпускати до чужої землі замість того, щоб сидіти тут і читати якісь романи в жовтих палітурках! – сказав пан Гаррісон, кинувши погляд на безневинного Вергілія в жовтувато-коричневій палітурці, що лежав в Енн під ногами.