Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

У вівторок по обіді в Зелених Дахах відбулися збори Товариства. Енн хутко повернулася додому зі школи, адже знала, що Маріллі знадобиться її допомога. Дора, охайна й чепурна у своїй гарно накрохмаленій білій сукні з чорною стрічкою, сиділа разом із членами товариства у вітальні, скромно відповідала, коли до неї зверталися, а коли ні – мовчала, – словом, поводилася, як зразкова дитина. Деві ж, брудний, але щасливий, ліпив тістечка з грязюки на скотному дворі.

– Я йому дозволила, – стомлено сказала Марілла. – Подумала, що це не дасть йому накоїти більших збитків. А так він може хіба що забруднитися. Ми спершу доп’ємо свій чай, а вже тоді покличемо його. Дора може побути з нами, та я б ніколи не наважилася посадити Деві за один стіл із членами Товариства.

Коли Енн пішла, щоб покликати членів Товариства за стіл, то виявила, що Дори у вітальні немає. Пані Белл сказала, що Деві підходив до дверей і покликав її надвір. Після спішної консультації з Маріллою в коморі було вирішено, що краще дати дітям випити чаю разом трохи згодом.

Гості саме пили чай, коли до вітальні увірвалась якась жалюгідна істота. Марілла та Енн нажахано втупились у неї, а члени Товариства були напрочуд здивовані. Чи ж могла то бути Дора… оця істота, яку важко було й словами описати, яка все схлипувала, у промоклій до нитки сукні й із волоссям, з якого струменями текла вода прямо на новий килимок Марілли?

– Доро, що з тобою трапилося? – скрикнула Енн, винувато глянувши на пані Белл, у сім’ї якої, кажуть, ніколи не ставалося жодних казусів.

– Деві змусив мене пройтися по паркану біля свинарника, – поскаржилась Дора. – Я не хотіла, та він обізвав мене боягузкою. А тоді я впала, і моя сукня одразу ж вся забруднилася, та ще й свині прибігли до мене. Сукня виглядала просто жахливо, але Деві сказав, що, якщо я стану під помпою, він її відмиє, і я так і зробила, а він полив на мене воду, але плаття від того чистішим не стало, а моя гарненька стрічка й черевички тепер зіпсовані!

До кінця трапези за столом хазяйнувала Енн, а Марілла тим часом піднялася нагору, щоб перевдягнути Дору в старий одяг. Тоді вона зловила Деві й відправила його в ліжко без вечері. Вже в сутінках Енн пішла до його кімнати й серйозно з ним поговорила. То був метод, у дієвість якого вона мала велику віру, виправдану результатами. Вона сказала йому, що була дуже незадоволена його поведінкою.

– Мені й самому тепер прикро, – визнав Деві, – та біда в тому, що я ніколи не шкодую про щось, аж доки не зроблю цього. Дора не хотіла допомагати мені робити тістечка, бо боялася, що вимастить сукню, і це мене розізлило. Думаю, Пол Ірвінг не змусив би СВОЮ сестру ходити по паркану біля свинарника, якби знав, що вона впаде?

– Ні, він ніколи б і не подумав про таке. Пол – бездоганний маленький джентльмен.

Деві заплющив очі й, здавалося, якийсь час розмірковував над цими словами. Тоді він підліз до Енн й обвив її шию руками, схиливши своє рум’яне личко їй на плече.

– Енн, а ти любиш мене хоч трохи, навіть якщо я не такий хороший хлопчик, як Пол?

– Так, авжеж, – щиро сказала Енн. З якоїсь причини неможливо було не полюбити Деві. – Та все ж я б любила тебе ще більше, якби ти не був таким нечемним.

– Я… ще дещо зробив сьогодні, – вів далі Деві приглушеним голосом. Зараз я шкодую про це, але страшенно боюся тобі розповісти. Ти ж не будеш дуже сердитися, правда? І ти ж не скажеш Маріллі?

– Не знаю, Деві. Може, мені доведеться їй розказати. Але, думаю, я можу пообіцяти тобі, що не зроблю цього, якщо ти пообіцяєш більше ніколи такого не робити, що б то не було.

– Ні, я більше ніколи цього не робитиму. У будь-якому разі, малоймовірно, щоб я знайшов ще кілька таких в цьому році. Цю я знайшов на сходах до підвалу.

– Деві, що ж такого ти зробив?

– Я поклав жабу Маріллі в ліжко. Можеш піти й забрати її, якщо хочеш. Але скажи, Енн, хіба ж не весело було б залишити її там?

– Деві Кіт! – Енн випручалась з обіймів Деві й кинулася через передпокій до кімнати Марілли. Постіль на ліжку була трохи прим’ята. У поспіху вона гарячково відкинула ковдри, і під ними й насправді виявилася жаба, яка блимала до неї очима з-під подушки.

– Як мені забрати звідси цю огидну істоту? – здригнувшись, простогнала Енн. Аж ось їй в очі впав совок для вугілля, і вона тихенько підкралася, щоб взяти його, поки Марілла була зайнята чимось у коморі. Енн добряче намучилася, поки знесла жабу вниз сходами, бо вона встигла тричі вистрибнути з совка. Одного разу вона вже було подумала, що загубила її десь у передпокої. Нарешті випустивши жабу на волю у вишневому саду, вона з полегшенням видихнула.