Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

– Їм уже краще йти спати, – сказала Марілла, подумавши, що це буде найлегший спосіб їх позбутися. – Дора спатиме зі мною, а Деві можна постелити на західному піддашші. Ти ж не боїшся спати сам, Деві?

– Ні, але я не збираюся так швидко лягати, – спокійно відказав Деві.

– О ні, ще і як збираєшся.

Це було все, що сказала Марілла, але щось у її тоні приструнило навіть Деві. Він слухняно поплентався нагору слідом за Енн.

– Перше, що я зроблю, коли виросту, – не спатиму всю ніч, просто щоб зрозуміти, як це, – по секрету сказав він їй.

У подальші роки при згадці про той перший тиждень перебування двійнят у Зелених Дахах Марілла завжди здригалася. Не те щоб він був набагато гіршим за всі наступні тижні, але здавався таким через свою новизну. Рідко коли траплялася хоч хвилинка на день, коли Деві не робив якихось збитків або не вигадував нової шкоди. Та його найбільш пам’ятна витівка сталася на другий день після їхнього приїзду, одного недільного ранку… То був погожий, теплий день, імлистий і лагідний, як то буває у вересні. Енн збирала Деві до церкви, у тоді як Марілла займалася Дорою. Спочатку Деві сильно заперечував проти того, щоб умити лице:

– Марілла вчора вже мене вмивала… а пані Віггінс добряче вимила мене з милом у день похорону. На один тиждень мені вже вистачить. Не бачу нічого доброго в тому, щоб бути таким жахливо чистим. Набагато зручніше бути брудним.

– А Пол Ірвінг щоранку вмиває лице з власного бажання, – зухвало промовила Енн.

Деві мешкав у Зелених Дахах лиш трохи більш ніж сорок вісім годин, а вже обожнював Енн і ненавидів Пола Ірвінга, адже чув, як Енн захоплено його розхвалювала наступного дня після їхнього приїзду. Якщо Пол Ірвінг умивав лице щодня, тоді все вирішено. Він, Деві Кіт, зробить те саме, навіть якщо це його вб’є. Та ж думка змусила його покірно стерпіти й інші туалетні процедури, тож коли вони завершили, він виглядав дуже гарним малим хлопчиськом. Енн відчувала майже материнську гордість за нього, коли вела його до старої лави Катбертів у церкві.

Спочатку Деві поводився досить добре, потай поглядаючи на всіх малих хлопців у полі зору й гадаючи, хто з них був Полом Ірвінгом. Перші два гімни та читання Святого Письма пройшли без пригод. Пан Аллан саме виголошував молитву, коли відбулася справжня сенсація.

Лоретта Вайт сиділа саме перед Деві, злегка схиливши голову, а її біляве волосся спадало вниз двома довгими косами, між якими спокусливо виднівся клаптик білої шиї, обрамлений широким мереживним комірцем. Лоретта була пухкенькою, спокійною на вигляд дитиною восьми років, яка поводилася в церкві просто бездоганно з першого ж дня, коли мати принесла її сюди шестимісячним немовлям.

Деві запхав руку в кишеню й витягнув звідти… гусеницю, волохату гусеницю, яка почала звиватись у нього в руці. Марілла це побачила й схопила його за руку, та було вже надто пізно. Деві кинув гусеницю Лоретті за комір.

Молитву пана Аллана перервали пронизливі верески. Пастор налякано застиг, широко розплющивши очі. Уся паства підняла голови вгору. Лоретта Вайт підстрибувала, сидячи на своїй лаві, і несамовито хапалася за сукню ззаду.

– Ой… матінко… матінко… ой… заберіть її… ой… заберіть її геть… ой… той поганий хлопчисько кинув її мені за комір… ой… матінко… вона лізе вниз… ой… ой… ой…

Пані Вайт встала і з кам’яним обличчям вивела Лоретту, яка істерично кричала й вигиналася, геть із церкви. Її крики стихали вдалині, і пан Аллан продовжив службу. Та у всіх було відчуття, ніби сьогоднішню службу вже безповоротно зіпсовано. Уперше у своєму житті Марілла не зважала на слова проповіді, а Енн сиділа з червоними від сорому щоками.

Коли вони повернулися додому, Марілла вклала Деві в ліжко й змусила його залишатися там увесь день. Вона не дала йому обіду, дозволила лише підкріпитися хлібом з молоком. Енн віднесла йому перекус і сумовито сиділа поруч, поки він їв – з насолодою й без жодного натяку на каяття. Лише жалібні очі Енн почали його непокоїти.

– Я припускаю, – задумливо мовив він, – що Пол Ірвінг ніколи б не кинув гусеницю дівчині за комір у церкві, чи не так?

– Справді, він би такого не зробив, – сумно відповіла Енн.

– Що ж, тоді мені, мабуть, шкода, що я це зробив, – зізнався Деві. – Але то була така гарна велика гусениця…. Я підібрав її на сходах церкви, якраз коли ми заходили досередини. Я подумав, що шкода буде втратити таку можливість. І скажи, хіба ж не весело було слухати, як верещить та дівчинка?