Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Одного погожого жовтневого вечора Енн відхилилася на спинку свого стільця й зітхнула. Вона сиділа за столом, ущерть заваленим підручниками й зошитами для вправ, але списані аркуші паперу, що лежали ближче, якраз перед нею, жодним чином не були пов’язані з навчанням чи роботою в школі.

– У чому справа? – запитав Гілберт, який щойно зайшов до кухні, саме вчасно, щоб почути зітхання.

Енн почервоніла й прибрала ті списані нею аркуші з поля зору, заховавши їх під якісь шкільні твори.

– Нічого смертельного. Я лише намагалася записати деякі свої міркування, як мені радив професор Гамільтон, але ніяк не могла досягти того, щоб вони мене вдовольнили. Вони здаються такими безглуздими й дурними, як тільки я переношу їх на папір. Фантазії – вони неначе тіні… їх не можна ув’язнити в клітці, адже вони такі норовливі й мінливі. Але, може, одного дня я відкрию секрет, якщо буду й далі намагатися. У мене, знаєш, немає аж так багато вільного часу. Коли я закінчую перевіряти всі вправи й твори, то не завжди маю бажання ще й сама щось писати.

– Тобі чудово вдається вчителювання, Енн. Усі діти тебе обожнюють, – сказав Гілберт, сідаючи на кам’яні східці.

– О ні, зовсім ні. Ентоні Пай мене зовсім не любить і НЕ ПОЛЮБИТЬ. А ще гірше те, що він мене не поважає… зовсім не поважає. Він просто ставиться до мене з презирством і, мушу тобі зізнатися, це змушує мене почуватися нещасною. Справа не в тому, що він аж такий поганий… він лише трохи пустотливий, та поводиться не гірше, ніж інші. Він рідко мене не слухає… та коли виконує те, що я кажу, то робить це з такою зневажливою поступливістю, ніби вважає, що це й суперечки не варте, інакше він би посперечався, і це погано впливає на решту. Я всіляко намагалася завоювати його прихильність, але починаю побоюватися, що мені це ніколи не вдасться. А мені б цього так хотілося, адже він досить милий хлопчина, навіть якщо він один із Паїв, та я б могла його полюбити, якби він мені дозволив.

– Можливо, це просто наслідок того, що він чує вдома.

– Не зовсім. Ентоні – незалежний хлопчина, і він на все має свою думку. Раніше він завжди навчався в чоловіків, і тепер каже, що в дівчатах-вчительках немає нічого хорошого. Але що ж, ми ще побачимо, що з ним зроблять терпіння і доброта. Мені подобається долати труднощі, тож вчителювання для мене направду дуже цікава робота. А все, чого мені бракує в інших, компенсує Пол Ірвінг. Ця дитина – просто золото, Гілберте, а до того ж він справжній геній. Я переконана, що одного дня про нього почує весь світ, – переконливо підсумувала Енн.

– Мені теж подобається вчителювання. По-перше, це хороша практика. Адже, Енн, за ці кілька тижнів, що я навчаю молодь Вайт Сендс, я дізнався більше, аніж за всі ті роки, що сам ходив до школи. Здається, у нас всіх досить добре виходить. Я чув, що в Ньюбриджі всі полюбили Джейн, і, думаю, у Вайт Сендс усі відносно задоволені твоїм покірним слугою… всі, окрім пана Ендрю Спенсера. Минулого вечора по дорозі додому я зустрів пані Блуетт, і вона сказала, що вважає своїм обов’язком повідомити мене, що пан Спенсер не схвалює мої методи навчання.

– А ти коли-небудь помічав, – задумливо запитала Енн, – що коли люди кажуть, що мають за свій обов’язок сказати тобі що-небудь, то варто готуватися до чогось неприємного? Чому вони ніколи не думають, що це їхній обов’язок переповісти тобі щось приємне, що вони чули про тебе? Пані ДонНЕЛЛ вчора знову завітала до школи й сказала, що вважає СВОЇМ обов’язком повідомити мене, що пані Ендрюс не схвалює те, що я читаю дітям казки, а пан Роджерсон вважає, що його Пріллі надто повільно робить успіхи в арифметиці. Якби Пріллі менше поглядала на хлопців з-над своєї грифельної дошки, навчання їй, може, давалося б краще. Я більш ніж певна, що Джек Джилліс розв’язує приклади замість неї, хоча мені ще не вдавалося упіймати його на гарячому.

– А вдалося тобі примирити такого здібного сина пані ДонНЕЛЛ з його праведним іменем?

– Так, – засміялась Енн, – але то було дуже складне завдання. Спочатку, коли я кликала його Сен-Клером, він ніяк не реагував, аж поки я двічі, а то й тричі не повторювала; тоді інші хлопці починали штовхати його ліктями, і він підводив очі, дивлячись на мене так ображено, ніби я назвала його Джоном або Чарлі й він ніяк не міг знати, що я звертаюся до нього. Тож одного вечора я затримала його в школі після уроків і приязно поговорила з ним. Я сказала, що його мама захотіла, щоб я називала його Сен-Клером, а я не можу піти проти її бажань. Він усе зрозумів, коли я йому пояснила – він справді дуже розумний хлопчина – і сказав, що дозволяє мені кликати його Сен-Клером, але якщо хтось із хлопців лиш спробує так його назвати, він із них «дух виб’є». Звісно, я змушена була насварити його за такі жахливі слова. Відтоді я називаю його Сен-Клером, а хлопці – Джейком, і все йде гладко. Він розповів мені, що збирається стати столяром, але пані ДонНЕЛЛ каже, що я маю зробити з нього професора коледжу.