Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Наступним був дім Деніела Блера.

– Тепер усе залежить від того, вдома його дружина, чи ні, – сказала Діана, коли вони їхали, підстрибуючи, вибоїстою дорогою. – Якщо так, ми не отримаємо ні цента. Усі кажуть, що Ден Блер не зважується навіть підстригтися, не спитавши її дозволу, і зрозуміло, що вона, м’яко кажучи, дуже скупа. Вона каже, що мусить спершу бути скупою, а тоді щедрою. Кале пані Лінд каже, що те «спершу» в неї таке довге, що щедрості від неї годі дочекатися.

Того вечора Енн розповіла про їхні пригоди в домі Блера Маріллі.

– Ми припнули коня, а тоді постукали в кухонні двері. Ніхто не підійшов, але двері були відчинені, тож ми чули, що в коморі хтось був і той хтось страшенно лаявся. Ми не могли розібрати слів, але Діана каже, що лайку впізнає навіть по інтонації. Я не могла повірити, що це був пан Блер, адже він завжди такий тихий і лагідний. Та принаймні тут його добряче вивели з себе, бо, Марілло, коли той бідолаха підійшов до дверей, він був червоний, як буряк, піт горохом котився йому з лиця, а вдягнутий він був в один з тих великих картатих фартухів його дружини. «Не можу зняти з себе цю бісову штуку, – сказав він, – бо стрічки зав’язались у міцний вузол і я не можу їх розірвати, тож маєте мене вибачити, леді». Ми сказали, щоб він на це не зважав, а тоді зайшли досередини й присіли. Пан Блер присів поруч. Він перекрутив свій фартух на спину й закотив його, але виглядав таким присоромленим і стурбованим, що мені було його шкода, а Діана побоювалася, що то був зовсім невдалий час для нашого візиту. «О, ні, що ви, – відказав пан Блер, намагаючись вичавити з себе усмішку – ти ж знаєш, який він завжди ввічливий, – Я трохи зайнятий… збираюся пекти пиріг. Моя дружина сьогодні отримала телеграму про те, що її сестра з Монреаля приїде ввечері, тож вона пішла зустріти її з потяга й розпорядилася, щоб я зробив пиріг до чаю. Вона написала мені рецепт і пояснила, що робити, але я вже встиг забути начисто половину її вказівок. А ще там сказано: «приправи за смаком». Що це означає? Як це можна зрозуміти? Що, як у мене смак не такий, як в інших людей? Чи достатньо буде столової ложки ванілі для невеликого листового пирога?»

– Мені як ніколи шкода було бідолашного чоловіка. Здавалося, він зовсім не у своїй тарілці. Я чула про підкаблучників, та зараз, здавалося, я побачила одного з них на власні очі. У мене вже крутилися на язику слова: «Пане Блер, якщо ви зробите пожертву, я сама приготую для вас пиріг». Але раптово я подумала, що це буде якось не по-сусідськи укладати такі угоди з ближнім, котрий перебуває в біді. Тож я запропонувала йому зробити пиріг, не ставлячи жодних умов. Він одразу ж вхопився за мою пропозицію. Сказав, що ще до одруження добре навчився власноруч випікати хліб, але боявся, що приготування пирога стане для нього заскладним завданням, а ще дуже не хотів засмучувати дружину. Він дав мені інший фартух, Діана тим часом розбила яйця, а я замісила тісто. Пан Блер бігав коло нас і подавав інгредієнти. Він зовсім забув про свій фартух, і, коли бігав, той розвівався позаду нього. Діана сказала, що тоді думала, що помре зі сміху, спостерігаючи за таким видовищем. Пан Блер сказав, що спекти пиріг зможе самотужки – це для нього справа звична – а тоді ми розповіли про клуб, і він дав нам чотири долари. Тож, як бачиш, ми одержали винагороду за працю. Та навіть якби він не дав нам ані цента, мені здається, що ми вчинили справді по-християнськи, допомігши йому з пирогом.

Наступною зупинкою був дім Теодори Вайт. Ані Енн, ні Діана тут ще не бували, та й вони не були дуже близько знайомі з пані Теодорою, котра не вирізнялася гостинністю. Заходити їм із парадного входу чи ні? Поки вони пошепки про це радилися, у парадних дверях з купою газет в руках з’явилася пані Теодора. Вона почала складати газети одну за одною спочатку на ґанку, тоді на сходах і далі по стежці, аж до місця, де стояли її спантеличені гості.

– Чи не могли б ви, якщо ваша ласка, ретельно витерти ноги на траві, а тоді йти, ступаючи по цих газетах? – схвильовано спитала вона. – Я щойно підмела весь будинок і не можу дозволити, щоб туди знову потрапила пилюка. А стежка після вчорашнього дощу вся в болоті.

– Навіть не думай сміятися, – пошепки застерегла Енн, маршируючи по газетах. – І благаю тебе, Діано, не дивися на мене, хай що там вона казатиме, інакше я не зможу залишатися серйозною.

Газети були розкладені й далі, через увесь передпокій і аж до строгої, ідеально чистої вітальні. Енн та Діана обережно сіли на найближчі крісла й розповіли про своє доручення. Пані Вайт чемно їх вислухала, лише двічі перебивши: один раз, щоб вигнати заповзятливу муху, а інший – щоб підібрати якусь дрібну травинку, що впала на килим з сукні Енн. Енн почувалася страшенно винною, але пані Вайт веліла записати за нею пожертву у два долари, які вона одразу ж їм і віддала – «щоб ми не приходили за ними ще раз», – сказала Діана. коли вони вийшли надвір. Перш ніж вони встигли відв’язати свого поні, пані Вайт уже встигла зібрати всі газети, а виїжджаючи з подвір’я, вони бачили, як вона вже старанно замітає в передпокої.