Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Згадка про коледж спрямувала думки Гілберта в нове річище, і вони почали говорити про свої плани та мрії – поважно, урочисто, впевнено, так, як любить говорити молодь, якій майбутнє ще здається незвіданою стежкою, сповненою дивовижних можливостей.

Гілберт нарешті вирішив, що хоче стати лікарем.

– Це чудова професія, – з ентузіазмом сказав він. – Людина все життя має з чимось боротися – хіба хтось навіть не називав людину істотою, що здатна боротися? – і я хочу боротися з недугами, болем і неуцтвом, які в житті тісно переплітаються. Я хочу робити свою порядну й корисну справу в цьому світі, Енн, і додати свій внесок до скарбниці людських знань, котру споконвіку поповнювали всі хороші люди. Люди, які жили до мене, зробили для мене так багато, що я хочу показати свою їм вдячність, так само зробивши щось для своїх наступників. Мені здається, це єдиний спосіб повернути свій борг перед людством.

– А я б хотіла привнести в життя трохи краси, – замріяно сказала Енн. – Мені не хочеться саме допомагати людям більше ЗНАТИ – хоч я й знаю, що ЦЕ було б найблагороднішим прагненням – а натомість хочеться, щоб завдяки мені вони могли проводити час з більшою приємністю, переживати маленькі радощі або веселі думки, яких би не існувало, якби я не народилась на цей світ.

– Думаю, ти й так втілюєш це своє прагнення кожного дня, – захоплено відказав Гілберт.

І він мав рацію. Енн з народження була дитиною, котра несе іншим світло. Після того, як вона входила в чиєсь життя з усмішкою чи добрим словом, як промінчик сонця, власник цього життя хоча б на мить починав уважати його чудовим і сповненим надій.

Після того, як вона пройшла через життя з усмішкою чи словом, перекинутим на неї, як блиск сонячного світла, власник цього життя побачив це принаймні як надію, милу й добру доповідь.

Врешті Гілберт із сумом підвівся.

– Що ж, я мушу бігти до Макферсонів. Муді-Спурджен сьогодні приїхав додому на вихідні з Королівської вчительської семінарії і мав привезти книжку, яку мені позичив професор Бойд.

– А я маю приготувати чай для Марілли. Вона ввечері поїхала провідати пані Кіт і скоро вже має повернутися.

Чай вже був готовий, коли прийшла Марілла, у каміні весело потріскував вогонь, на столі красувалася ваза з букетом із засушеної папороті й кленового листя, а в повітрі витав приємний аромат тостів з шинкою. Але незважаючи на це, Марілла одразу ж, глибоко зітхнувши, впала у своє крісло.

– Тебе непокоять очі? Чи голова болить? – схвильовано запитала Енн.

– Ні. Я просто втомлена… і стурбована. Йдеться про Мері й тих дітей… Мері гіршає… і вона довго не протримається. А що ж до тих двійнят, то я й не знаю, що з ними буде.

– А від їхнього дядька звісток не було?

– Так, він надіслав Мері листа. Він працює на лісозаготівельному пункті й живе там у якійсь «халупі», що б це не означало. У будь-якому разі він каже, що не зможе взяти дітей до себе, мабуть, аж до весни. Тоді він збирається одружитись і матиме дім, в який можна буде їх забрати. Та він каже, що вона має попросити когось із сусідів взяти їх до себе на зиму. Мері ж бідкається, що й насмілитися не може звертатися до когось із них, адже вона ніколи добре не ладнала з іст-ґрафтонцями, і це факт. Суть у тому, Енн, що, я впевнена, Мері хоче, щоб я взяла до себе тих дітей… вона цього не казала, але я зрозуміла все з її ПОГЛЯДУ.

– О! – плеснула в долоні Енн, сповнена радісного збудження. – Ти ж, певна річ, зробиш це, Марілло, чи не так?

– Я ще не вирішила, що робити. – доволі кисло відказала Марілла. – Я не кваплюся з прийняттям рішень так, як ти, Енн. Те, що ми родички в третіх, – не означає, що я маю погодитися. Дбати про двох шестирічних дітей – двійнят, до того ж – це страшенно велика відповідальність.

У Марілли було уявлення, що від двійнят клопотів удвічі більше, ніж від однієї дитини.

– Із двійнятами дуже цікаво… принаймні з одною парою, – сказала Енн. Лише коли їх стає дві або три пари, це стає одноманітною справою. А ще, думаю, для тебе дуже добре буде мати когось, хто б тебе розважив, поки я буду в школі.

– Не думаю, що з ними в мене буде багато розваг… більше турбот і клопотів, я б сказала. Це б не було так ризиковано, якби їм було хоча б стільки років, скільки було тобі, коли я взяла тебе до себе. Дора ще нічого – вона здається милою й спокійною. А от Деві – ще той розбишака.

Енн обожнювала дітей і щиро шкодувала двійнят Кіт. Спогади про власне нещасливе дитинство досі були дуже яскравими в її пам’яті. Вона знала, що єдиним слабким місцем Марілли була її непохитна відданість тому, що вона вважає своїм обов’язком, тож Енн уміло вибудувала свої аргументи довкола цієї лінії.