Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

– Якщо Деві такий неслухняний, йому тим більше потрібне добре виховання, хіба ні, Марілло? Якщо ми не візьмемо їх до себе, то не знатимемо, ані хто їх оточуватиме, ані яким чином їх виховуватимуть. Припустімо, що їх візьмуть до себе сусіди пані Кіт, Спротти. Та пані Лінд каже, що той Спротт – найбільш нечестивий чоловік у світі, а діти в нього такі, що жодному їхньому слову вірити не можна. Хіба ж не буде це жахливо, якщо двійнята також навчаться чогось схожого? Або ж уявімо, що їх візьмуть Віггінси. Пані Лінд каже, що пан Віггінс продає все, що стоїть не на своєму місці й що можна продати, а свою родину тримає без ріски в роті. Ти ж не хотіла б, щоб твої родичі, навіть троюрідні, голодували, правда ж? Мені здається, Марілло, що це твій обов’язок взяти їх до себе.

– Думаю, такі є, – сумно згодилася Марілла. – Гаразд, я перекажу Мері, що візьму їх до себе. Тобі нема чого виглядати такою щасливою, Енн. Це означатиме багацько додаткової роботи й для тебе. Я не можу й стібка зробити через свої очі, тож тобі доведеться шити й латати їхню одіж. А ти не любиш шиття.

– Так, я його ненавиджу, – спокійно відповіла Енн, – але якщо ти з почуття обов’язку хочеш взяти до себе цих дітей, то я з почуття обов’язку готова для них шити. Люди стають кращими, коли роблять те, що їм не подобається… але, звісно, в помірних кількостях.

Пані Рейчел Лінд сиділа біля кухонного вікна й в’язала ковдру, точнісінько так само, як одного вечора кілька років тому, коли Метью Катберт з’їжджав униз по схилу, везучи «свою приїжджу сироту», як її навала сама пані Рейчел. Та тоді була весна, а зараз – пізня осінь, тож усі ліси стояли голі й безлисті, а поля – темні й висохлі. Сонце саме сідало, виблискуючи багряно-золотавим сяйвом, позаду темних ейвонлійських лісів, коли це вниз по схилу з’їхала бричка, в котру була запряжена якась спокійна гніда шкапа. Пані Рейчел пильно прикипіла до неї поглядом.

– Це Марілла, повертається додому з похорону, – сказала вона чоловікові, який лежав на канапі в кухні. Томас Лінд останнім часом лежав на канапі більше, ніж раніше, але пані Рейчел, яка так чітко підмічала все, що ставалося поза її господарством, цього досі не зауважила. – І двійнята з нею… так, ось Деві перехиляється через бильце, хапаючи поні за хвоста, а Марілла відтягує його назад. А Дора сидить на своєму сидінні так чемно, що аж дивитись приємно. Вона завжди має такий вигляд, наче її лише щойно накрохмалили й випрасували. Що ж, бідолашна Марілла цієї зими точно матиме вдосталь клопотів. Проте їй нічого іншого не залишалося, як взяти їх до себе за таких умов, та й вона має Енн, яка їй допоможе. Енн страшенно хоче їм догодити, а вона, мушу визнати, добре дає собі раду з дітьми. Лишенько, а здається ж, що й дня не минуло відтоді, як бідолашний Метью привіз саму Енн додому й усі сміялися з того, що Марілла зібралася виховувати дитину. А тепер вона взяла під свою опіку двійнят. У цьому житті ти ніколи не застрахований від несподіванок.

Вгодований поні пробіг через місток у Долині Лінд, а тоді по доріжці, що вела до Зелених Дахів. Лице в Марілли було досить похмуре. Вони проїхали десять миль від Іст-Ґрафтона, а Деві Кіт, здавалося, був одержимий бажанням постійно рухатися. Марілла не могла змусити його сидіти спокійно, тож усю дорогу вона нервувалася, переживаючи за те, що він перекинеться через край брички й скрутить в’язи або ж, надто перехилившись вперед, впаде просто під копита поні. У відчаї вона врешті пригрозила, що добряче його відшмагає, коли вони дістануться дому. Після цього Деві заліз їй на коліна, не зважаючи на віжки, обвив своїми пухкенькими ручками її шию й стиснув її у ведмежих обіймах.

– Я не вірю, що ви зробите це насправді, – сказав він, лагідно цмокнувши її в зморшкувату щоку. – Ви не скидаєтеся на леді, яка шмагатиме маленького хлопчика за те, що він не може сидіти спокійно. Хіба вам не важко було всидіти на одному місці, коли ви були такого віку, як я?

– Ні, я завжди сиділа на місці, якщо мене просили, – сказала Марілла, намагаючись говорити суворо, хоча й відчувала, як її серце тане від таких раптових виявів ніжності від Деві.

– Ну, думаю, це через те, що ви були дівчинкою, – відказав Деві, перелазячи назад на своє місце після ще одних обіймів. – Напевно, ви таки БУЛИ колись дівчинкою, хоча зараз страшенно смішно думати про це. Ось Дора може сидіти чемно… але, думаю, це геть не весело. Мені здається, що бути дівчинкою – дуже нудно. Агов, Доро, можна я тебе трохи розважу?