Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

– Пані Лаванда та пан Ірвінг вже освоїлися в новому домі, – доповіла Енн. – Я впевнена, що пані Лаванда абсолютно щаслива – я бачу зі загального тону її листа – але є ще записка від Шарлотти Четвертої. Їй зовсім не подобається Бостон, і вона страшно сумує за домом. Пані Лаванда хоче, щоб я навідалася в Будинок Відлуння, поки я тут, запалила вогонь, щоб провітрити димар, і перевірила, чи подушки не зацвіли. Думаю, я попрошу Діану піти зі мною наступного тижня, і ми могли б провести вечір в Теодори Дікс. Я б хотіла побачити Теодору. До речі, Людовік Сід ще ходить до неї?

– Вони кажуть, що так, – сказала Марілла, – і схоже на те, що й далі ходитиме. Вже ніхто не вірить, що це залицяння коли-небудь до чогось приведе.

– На місці Теодори я б його трохи підігнала, – сказала пані Лінд. І не було жодного сумніву, що так вона б і зробила.

Був також і лист від Філ, цілком в її дусі, весь про Алека й Алонсо, що вони сказали й що вони зробили, і як вони виглядали, коли її побачили.

«Але я далі не можу вирішити, за кого вийти», – писала Філ. «От якби ти приїхала й вирішила за мене! Хтось мусить. Коли я побачила Алека, у мене серце частіше забилося, і я подумала: «Він може бути тим самим». А тоді прийшов Алонсо, і моє серце знову забилося частіше. Тому на серцебиття покладатися не можна, що б не писали в романах. Але твоє серце, Енн, не забилося б швидше ні від кого, крім Чарівного Принца, чи не так? А з моїм щось явно не так. Як би я хотіла, щоб ти буша тут! Сьогодні падає сніг, і я в захваті. Я так боялася, що в нас цього року буде зелене Різдво, я це просто ненавиджу. Знаєш, коли все сіро-буре й мокре навколо, називається ЗЕЛЕНЕ Різдво! Не питай мене, чому. Як каже лорд Дандрері, «є речі, яких нікому не збагнути».

Енн, з тобою бувало таке, що ти сіла на трамвай, а тоді згадала, що не маєш зі собою грошей на проїзд? Зі мною таке на днях сталося. Дуже неприємно. Я мала зі собою п’ять центів. Я думала, вони в лівій кишені пальта. Коли я сіла, то вирішила їх дістати. Але їх там не було. Я вся похолола. Я перевірила другу кишеню. Там теж нема. Знов холод по спині. Тоді перевірила у внутрішній кишеньці. Пусто. Холод побіг вверх і вниз.

Я зняла рукавиці, поклала на сидіння й знову пройшлася по всіх кишенях. Грошей там не було. Я встала, вся обтрусилася й подивилася на землю. У трамваї було повно людей, які поверталися додому з опери, і вони всі витріщилися на мене, але я на таке в той момент не зважала.

Але я не могла знайти грошей на проїзд. Я вирішила, що, очевидно, поклала їх до рота й випадково проковтнула.

Я не знала, що робити. Кондуктор зупинить трамвай і ганебно попросить мене зійти? Чи зможу я його переконати, що я лише жертва власної неуважності, а не безпринципна істота, яка обманом хоче безплатно проїхатися? Як же я хотіла, щоб Алек й Алонсо були там. Але їх не було, саме тому що я цього хотіла. Якби не хотіла, їх там була б дюжина. І я не могла вирішити, що сказати кондуктору, коли він підійде. Як тільки в мене в голові вибудовувалося хоч одне речення пояснення, мені починало здаватися, що ніхто в таке не повірить і я мушу придумати щось інше. Здавалося, не залишалося нічого іншого, ніж довіритися провидінню, від чого я відчула себе як та літня пані, яка, коли капітан сказав під час шторму довіритися Всемогутньому, вигукнула: «Ой, капітане, все настільки погано?»

Якраз у потрібний момент, коли не залишилося жодної надії, і кондуктор простягнув коробку сусідньому пасажирові, я раптом згадала, куди поклала ту нещасну монету. Я таки її не проковтнула. Я покірно дістала її з безіменного пальця рукавиці й вкинула в коробку. Я всім усміхалася, а світ здавався прекрасним».

Візит до Будинка Відлуння був не найменш приємним з усіх прогулянок на канікулах. Енн з Діаною пішли до неї старою дорогою через березовий ліс, і прихопили зі собою обід у кошику. Будинок Відлуння, який стояла зачинена від весілля пані Лаванди, знову відкрили для вітру й сонця, хоч і не надовго, а в маленьких кімнатах замиготів вогонь. Запах вази з трояндами пані Лаванда все ще наповнював кімнату. Аж не вірилося, що пані Лаванда не увійде зараз і не зустріне їх гостинним поглядом карих очей, і що Шарлотта Четверта, з блакитним бантом і широкою усмішкою, не з’явиться у дверях. Пол теж, здавалося, був десь поряд, зі своїми казковими вигадками.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.