Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

– Деві видає його за індіанський бойовий клич, – сказала Діана. – Його навчив хлопець, який працює в пані Гарісон, і він тренувався, щоб тебе ним привітати. Пані Лінд каже, це виснажило її нерви до краю. Він підкрадається ззаду, а тоді кричить. Він і багаття придумав для тебе розпалити. Два тижні збирав хмиз і вмовляв Маріллу дозволити облити його керосином, щоб краще горіло. Судячи зі запаху, думаю, вона йому дозволила, хоча пані Лінд до останнього казала, що Деві тільки підпалить себе й інших, якщо йому дозволити.

На цей момент Енн вже вилізла з екіпажу, а Деві схопив її за коліна, тоді як Дора взяла її за руку.

– Правда першокласне вийшло багаття, Ен? Давай я тобі покажу, як його розгрібати – дивися, які іскри. Я його для тебе розпалив, Енн, бо я був дуже радий, що ти їдеш додому.

Відчинилися двері кухні, і на тлі світла всередині з’явилася темна постать Марілли. Вона хотіла зустріти Енн в темряві, бо страшенно боялася, що розплачеться від щастя – вона, сувора, стримана Марілла, яка не схвалювала жодний вияв емоцій. Пані Лінд була відразу за нею, повна й життєрадісна, як матрона. Любов, про яку Енн розповідала Філ, оточила й солодко огорнула її. Ніщо, зрештою, не зрівняється, зі старими зв’язками, старими друзями, старими Зеленими Дахами! Як блищали в Енн очі, коли вона сідала за стіл, заставлений стравами, які рум’яні були в неї щоки, який дзвінкий був її сміх! І Діана залишалася на ніч. Як в старі часи! І сервіз з пуп’янками троянд прикрашав стіл! Марілла перевершила саму себе.

– Ви з Діаною, гадаю, тепер всю ніч проговорите, – саркастично сказала Марілла, коли дівчата підіймалися сходами нагору. Марілла завжди була саркастична, коли зраджувала свою природу.

– Так, – весело підтвердила Енн, – але спочатку покладу Деві спати. Він наполягає.

– Ще б, – сказав Деві коли вони йшли коридором. – Я хочу знову молитися з кимось. Молитися самому нецікаво.

– Ти не молишся, сам, Деві. Бог завжди з тобою й чує тебе.

– Ну, але ж я Його не бачу, – заперечив Деві. – Я хочу молитися з кимсь, кого я бачу, але тільки не з пані Лінд і не з Маріллою!

І все ж, перевдягнений у сіру фланелеву піжаму, Деві не дуже поспішав починати. Він став перед Енн, переставляючи ноги, з нерішучим виглядом.

– Ходи, мій хлопчику, вставай на коліна, – сказала Енн.

Деві підійшов і поклав голову Енн на коліна, але на коліна не став.

– Енн, – сказав він приглушеним голосом. – Я все-таки не хочу молитися. Я вже рік не можу молитися. Я… я не молився ні вчора, ні позавчора.

– Чому ж, Деві? – лагідно спитала Енн.

– Ти… те не розізлишся, коли я тобі скажу? – благальним тоном спитав Деві.

Енн посадила фігурку в сірій фланелі собі на коліно й прихилила його голову собі на плече.

– Хіба я коли-небудь «злилася», коли ти мені щось розповідав, Деві?

– Ні, ніколи. Але ти засмучуєшся, а це ще гірше. Тобі буде дуже сумно, коли, я скажу, Енн – і, напевно, соромно за мене.

– Ти зробив щось погане, Деві, і тому не можеш молитися?

– Ні, не зробив – поки. Але хочу.

– Що, Деві?

– Я … я хочу сказати погане слово, Енн, – пробелькотів Деві з неабияким зусиллям. – Я чув, як хлопець, який працює в пана Гарісона, сказав його минулого тижня, і відтоді весь час хочу його сказати – навіть коли відмовляю молитви.

– Тоді скажи його, Деві.

Деві здивоване підняв розчервоніле обличчя.

– Але ж Енн, це ДУЖЕ погане слово.

– СКАЖИ ЙОГО!

Деві глянув на неї з недовірою, а тоді тихенько сказав жахливе слово. Наступної миті він притулився обличчям до неї, ніби намагався сховатися.

– Ой, Енн, я більше ніколи-ніколи його не казатиму. Я більше не ЗАХОЧУ його казати. Я знав, що воно погане, але не думав, що аж … аж … я не думав, що воно ТАКЕ.

– Ні, не думаю, що ти ще захочеш його казати, Деві, – навіть подумки. І на твоєму місці я б не проводила багато часу з хлопцем, який працює в містера Гарісона.

– Але він вміє вигукувати бойовий клич, – трохи засмучено сказав Деві.

– Але ж ти не хочеш засмічувати голову поганими словами, правда, Деві – словами, які її отруюють і виштовхують з неї все добре та людське?

– Ні, – сказав Деві, занурившись в себе, з великими, як у сови, очима.

– Тоді не спілкуйся з людьми, які їх вживають. А тепер ти можеш молитися, Деві?

– О, так, – сказав Деві, охоче ставши навколішки, – тепер я готовий молитися. Тепер мені не страшно казати «якщо я помру уві сні», – як тоді. Коли я хотів сказати те слово.

Енн з Діаною, мабуть, і справді всю ніч виливали душу одна одній, але жодних записів того, що вони тоді сказали, не залишилося. Вранці вони були свіжими, погляд мали ясний, як це після безсонної ночі вдається тільки молодим людям. Снігу ще не було, але коли Діана дорогою додому перетинала старий довгий міст, білі сніжинки починали літати над полями й дрімучим сіро-бурим лісом. Невдовзі далекі схили й пагорби вкрилися тонкою примарною ковдрою, ніби блідолиця осінь опустила на коси серпанкову фату й чекала на свого зимового нареченого. Тож, зрештою, на Різдво вони матимуть сніг, та й день взагалі був гарний. Вранці прийшли листи й подарунки від пані Лаванди і Пола; Енн відкрила їх на життєрадісній кухні Зелених Дахів, яка повнилася тим, що Деві називав «гарні запахи».