Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

– Чим сьогодні плануєте зайнятися, дівчата? – спитала Філіпа, раптово з’явившись у кімнаті Енн одної суботи.

– Ми збираємося на прогулянку в парк, – відповіла Енн. – Мені б слід було залишитися вдома й доробити блузку. Але я не можу шити в такий день. У повітрі витає щось таке, що мене проймає до самого нутра. У мене б пальці запліталися і вийшов би кривий шов. Тому гайда в парк до сосен.

– А «ми» включає ще когось крім тебе й Прісцилли?

– Так, воно включає Гілберта та Чарлі, і ми були б дуже раді, якби включило ще й тебе.

– Але, – сумно сказала Філіпа, – якщо я піду, то буду п’яте коло до воза, а Філіпа Гордон до такого не звикла.

– Ну, то спробуєш щось нове. Ходімо з нами, і тоді зможеш співчувати всім тим бідолашним, яким часто випадає роль п’ятого кола. Але де ж всі твої жертви?

– О, я від них втомилася, і сьогодні б просто їх не витримала. Крім того, я не дуже добре почуваюся. Минулого тижня я написала Алеку й Алонсо. Я поклала листи в конверти й підписала їх, але не заклеїла. Того вечора сталося дещо смішне. Тобто, Алек сказав би, що це смішно, але не Алонсо. Я поспішала, тому похапцем вийняла лист Алека – так я думала – і додала постскриптум. Тоді я відправила обидва листи. Сьогодні вранці я отримала відповідь Алонсо. Дівчата, я той постскриптум дописала в його листі, і він розлютився. Звичайно, йому це перейде – а якщо ні, то й байдуже – але це зіпсувало мені весь день. Тому я вирішила що прийду до вас, і ви піднімете мені дух. Коли почнеться футбольний сезон, у мене не буде вільних субот. Я обожнюю футбол. Я маю розкішний картуз і светр у кольорах Редмонду, щоб ходити на матчі. Здалеку я, мабуть, виглядатиму, як ходячий перукарський стовп. Ти знаєш, що твого Гілберта обрали капітаном футбольної команди першокурсників?

– Так, він розповів нам вчора ввечері, – сказала Прісцилла, коли побачила, що розлючена Енн не відповідає. – Вони з Чарлі заходили. Ми знали, що вони тут будуть, тому постаралися поховати всі подушки пані Ади. Ту багато розшиту я скинула на підлогу в кутку за кріслом, на якому вона лежала. Я думала, там вона буде в безпеці. Але ти уявляєш? Чарлі Слоан обрав собі те крісло, побачив подушку, дістав її й просидів на ній увесь вечір. Бачила б ти, яка вона була зім’ята! Бідна пані Ада спитала мене сьогодні, все ще з усмішкою, але з яким докором, чому я дозволила на ній сидіти. Я їй сказала, що не дозволяла, що це лиха доля змовилася зі «Слоаніанством», і мені одній годі було такому протистояти.

– Подушки пані Ади серйозно діють мені на нерви, – сказала Енн. Вона пошила ще дві минулого тижня, набиті, аж тріщать, і вишиті так, що на них немає живого місця. Оскільки в домі вже немає куди їх класти, бо все й так завалено подушками, вона сперла їх до стіни на сходах. Вони весь час перевертаються, і коли ми підіймаємося чи спускаємося сходами в темряві, то половину разів через них спотикаємося. Минулої неділі, коли отець Девіс молився за всіх, хто в морі, я подумки додала «і за всіх, хто живе в домі, де занадто багато подушок!» Все! Ми готові, і я бачу хлопців на Сент-Джон. То що, ти до нас приєднаєшся, Філ?

– Я піду, якщо можна йти поряд з Прісциллою й Чарлі. З ними я ще можу бути третьою зайвою. Той твій Гілберт чудовий, Енн, але чому він вічно ходить з тим витрішкуватим?

Енн завмерла. Їй не дуже подобався Чарлі Слоан; але він був з Ейвонлі, і ніхто чужий не мав права сміятися з нього.

– Чарлі з Гілбертом завжди були друзями, – сказала вона з прохолодою в голосі. Чарлі хороший хлопець. Він не винен, що в нього такі очі.

– Не кажи! Винен! Він мусив зробити щось жахливе у своєму попередньому житті, щоб заробити такі очі. Ми з Пріс сьогодні розважимося. Ми будемо сміятися йому в обличчя, а він і не зрозуміє.

«Нестримні П», як називала їх Енн, сповнили свої дружні наміри. Але Слоан нічого не розумів; він думав, що йому нічого не бракує, якщо з ним гуляють такі дві студентки, особливо Філіпа Гордон, головна красуня курсу. На Енн це мало б справити враження. Вона побачить, що є люди, які його цінують.

Гілберт з Енн йшли поволі трохи позаду, насолоджуючись спокійною красою осіннього дня під парковими соснами, на дорозі, яка підіймалася й звивалася довкола гавані.

– Тиша тут, як молитва, – сказала Енн, наставивши обличчя до сяючого неба. – Як я люблю сосни! Здається, що їх корені сягають вглиб до романтики всіх віків. Мені стає так спокійно на душі, коли я приходжу поговорити з ними час від часу. Я тут завжди така щаслива.