Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

– Це наймиліший будинок, який я коли-небудь бачила, – щасливо сказала Енн. – У мене від нього аж в серці закололо. Він ще більш незвичайний і гарний, ніж кам’яний будинок пані Лаванди.

– Але подивися на ім’я, – сказала Філ. – Дивися – білими літерами, довкола арки над воротами. «Садиба Петті». Хіба не вражаюче? Особливо на вулиці Пайнзерстів, Елмволдів і Седаркрофтів? «Садиба Петті», будьте ласкаві. Я просто в захваті.

– Ти знаєш, хто ця Петті? – спитала Прісцилла.

– Петті Споффорд – ім’я літньої пані, власниці, як я дізналася. Вона тут живе зі своєю племінницею, вже кілька сотень років, більш-менш – мабуть, менш, Енн. Перебільшення – плід поетичної думки. З того, що я зрозуміла, багачі не раз намагалися його викупити – зараз він немало коштує – але «Петті» не хоче про продаж навіть і чути. А за будинком є яблуневий сад – його буде видно, коли ми пройдемо трохи далі – справжній яблуневий сад на Споффорд – Авеню.

– Сьогодні я бачитиму «Садибу Петті» у снах, – сказала Енн. – Я відчуваю якийсь зв’язок з цим місцем. Цікаво, чи ми коли-небудь побачимо її зсередини.

– Навряд, – сказала Прісцилла.

Енн загадково всміхнулася.

– Так, навряд. Але я все одно вірю, що це станеться. Я маю дивне передчуття, що ми зі «Садибою Петті» познайомимося ближче.

Перші три тижні в Редмонді здавалися довгими; але решта семестру пролетіла на крилах вітру. Не встигли студенти й отямитися, як почалася зимова сесія, яку вони більш чи менш успішно здавали. Попереду всіх першокурсників були Енн, Гілберт і Філіпа; Прісцилла здавала все дуже добре; Чарлі Слоан нічого не завалив, і то добре, але поводився так, ніби був першим на курсі.

– Аж не віриться, що в цей час завтра я буду в Зелених Дахах, – сказала Енн у вечір перед від’їздом. – Але буду. А ти, Філ, будеш в Болінґброці з Алеком й Алонсо.

– Я так хочу їх побачити! – визнала Філ, переставши на мить гризти шоколад. – Вони справді чудові хлопці. Будуть нескінченні танці, поїздки, святкування. Я ніколи тобі не пробачу, Королево Енн, що ти не їдеш до мене на канікули.

– «Ніколи» в тебе означає три дні, Філ. Дякую, що запросила – і я б дуже хотіла колись поїхати в Болінґброк. Але цього року я не можу – я МУШУ поїхати додому. Ти не уявляєш, як мене туди тягне.

– Але тобі там не буде що робити, – глузливо сказала Філ. – Раз чи два ви зберетеся разом вишивати; а старі пліткарки перемиватимуть тобі кісточки і у твоїй присутності, і за спиною. Ти помреш від самотності, дитинко.

– В Ейвонлі? – спитала Енн, яку це розсмішило.

– А якби ти поїхала зі мною, ти б прекрасно проводила час. Болінґброк шалів би за тобою, Королево Енн – за твоїм волоссям і твоїм стилем – ой, та за всім! Ти така ІНША. Ти була б у центрі загальної уваги, а я б грілася в променях твоєї слави – «не троянди, але поряд троянди». Ну поїхали, Енн.

– Картина світського тріумфу, яку ти змальовуєш, зачаровує, Філ, але я змалюю картину, поряд з якою вона потьмяніє. Я їду додому на стару ферму, з будинком під зеленим дахом, який тепер трохи вигорів, між яблуневих садів з тепер голими деревами. Внизу тече струмок, а за ним – хвойний ліс, в якому грають на арфах дощ із вітром. Поряд є ставок, зараз сірий і понурий. У домі буде дві старші дами, одна висока й худа, інша низенька й товстенька; і буде двоє двійнят, одна – зразкової поведінки, інший, як каже пані Лінд, «ходячий терор». Над верандою буде маленька кімната, де колись роїлися мрії, з великою, пишною, периною, яка після матрацу в пансіоні здаватиметься предметом розкоші. Як тобі моя картина, Філ?

– Дуже нудна, – сказала Філ, скорчивши гримасу.

– О, але я забула головне, – м’яко сказала Енн. – Там буде любов, Філ – вірна, ніжна любов, яку я мені не знайти більше ніде на світі – любов, яка чекає на мене. Вона робить мою картину шедевром, навіть якщо кольори й не дуже яскраві.

Філ мовчки встала, кинула свою коробку цукерок, підійшла до Енн й обняла її.

– Енн, хотіла б я бути такою, як ти, – спокійно сказала вона.

Діана зустріла Енн на станції в Кармоді наступного вечора, і вони їхали разом під тихим, розшитим зорями небом. Зелені Дахи мали святковий вигляд. У кожному вікні горіло світло, яке осявало темряву, наче полум’я – червоні язики витанцьовували на тлі Лісу Привидів. На подвір’ї палахкотіло багаття, довкола його метушилися дві постаті, одна з яких оглушливо закричала, коли їхній екіпаж виїхав з-за тополь.