Минулого вечора я вхопила лева за гриву в його ж лігвиську… тобто, я сміливо піднялася парадними сходами до квадратного портика Хвойного Маєтка, оздобленого чотирма металевими урнами, побіленими вапном, і подзвонила у двері. Коли вийшла панна Монкмен, я поцікавилася, чи вона, бува, не відпустить Крихітку Елізабет на прогулянку зі мною. Я чекала на відмову, проте зникнувши в будинку й переговоривши з пані Кемпбелл, ‘‘Прислуга’’ повернулася й похмуро повідомила, що я можу взяти Елізабет, але просила не затримувати її допізна. Цікаво, чи й з пані Кемпбелл дісталися відповідні вказівки панни Сари.
Елізабет спустилася, пританцьовуючи, темним маршем сходів, схожа на маленьку фею у своєму червоному пальтечку й зеленій шапочці, на радощах проковтнувши язика.
– Я вся хвилююся й тремчу, панно Ширлі, – прошепотіла вона, щойно ми вислизнули геть. – Я Бетті… Я завжди Бетті, коли так почуваюся.
Ми зайшли Дорогою-Що-Веде-На-Край-Світу так далеко, як наважилися, а тоді повернулися. Здається, сьогодні ввечері гавань, що темніла, розкинувшись на тлі багряного заходу, навіювала мрії про ‘‘безвісні океани’’ [11] Безвісні океани – алюзія на поему Джона Кітса «До солов’я» ( прим. пер. ).
й таємничі острови в незвіданих морях. Я затремтіла від захвату, побачивши цю картину, а маленька фея, яку я тримала за руку, – теж.
– Якби ми щосили побігли, то попали б у захід сонця, правда? – захотіла дізнатися вона.
Мені згадався Пол зі своїми фантазіями про ‘‘країну, де засинає сонце’’.
– Ми маємо дочекатися, коли настане Завтра, і тільки тоді зможемо туди потрапити. Елізабет, бачиш отой золотий острів із хмари просто над входом до гавані? Давай удамо, що він – наш Острів Щастя.
– Десь там унизу лежить один острів, – замріяно промовила Елізабет. – Він називається Летюча Хмарина. Яка гарна назва, правда? Родом просто зі Завтра. Я бачу його з вікон на горищі. Власник острова – один джентльмен із Бостона, там у нього літній будинок. Але я вдаю, що острів – мій.
На порозі я схилилася й поцілувала Елізабет у щічку, перш ніж та зникла в будинку. Ніколи не забуду виразу в її очах. Гілберте, ця дитина так і прагне любові.
Сьогодні, коли вона ввечері прийшла по молоко, я помітила, що вона заплакана.
– Вони… вони змусили мене змити ваш поцілунок, панно Ширлі, – хлипало дівча. – Я більше нізащо не буду вмиватися. Я дала клятву. Тому що я не хотіла змивати ваш поцілунок. Сьогодні зранку я втекла до школи невмивана, але увечері ‘‘Прислуга’’ просто силоміць змила його.
Я зберігала серйозний вигляд.
– Як же ти зможеш прожити все життя, ні разу не вмивавшись, сонечко? Не переживай за поцілунок. Я тебе цілуватиму щовечора, коли ти приходитимеш по молоко, і тоді байдуже, що він змиється наступного ранку.
– Ви – одна-єдина на цілий світ, хто мене любить. Коли ви зі мною розмовляєте, мені пахне фіалками.
Нікому ніколи ще не робили гарнішого компліменту. Але я не могла просто взяти й пропустити повз вуха те, що вона сказала спочатку.
– Елізабет, бабуся тебе любить.
– Неправда… вона мене ненавидить.
– Ти просто трішечки-трішечки не розумієш. Твоя бабуся й панна Монкман – дві старі жінки, а старі легко хвилюються через дрібниці. Звісно, ти часом їм надокучаєш. І, звісно, за їхньої молодості дітей виховували набагато суворіше, ніж тепер. Вони дотримуються традицій.
Та я зрозуміла, що Елізабет мої слова не переконують. Щиро кажучи, вони її не люблять, і вона про це знає. Вона обережно озирнулася на будинок, що переконатися, чи зачинені двері. А тоді зумисне заявила:
– Бабуся й ‘‘Прислуга’’ – просто дві старі тиранки, і коли настане Завтра, я назавжди від них утечу.
Мені здається, вона чекала, що я закам’янію від жаху. Насправді в мене підозри, що Елізабет сказала це лише для того, щоб справити враження. Я лише розсміялася й поцілувала її. Сподіваюся, Марта Монкман бачила нас у ту мить з кухонного вікна.
Із вікна вежі ліворуч мені видно весь Саммерсайд. Зараз він просто нагромадження привітних білих дашків… нарешті привітних, адже Прингли привітали мене у своєму товаристві. Подекуди в мансардних вікнах палає світло. Подекуди видно подихи примарно-сірого диму. Низько нависле над усім цим небо густо всипане зорями. ‘‘Місто у сон поринає’’ [12] Із поеми Альфреда Теннісона «Лицар Галахад» ( прим. пер. ).
. Яка чудова фраза! Пам’ятаєш… ‘‘Ішов Галахад, а міста в сон поринали?’’
Я така щаслива, Гілберте. Мені не доведеться на Різдво з поразкою й ганьбою їхати в Зелені Дахи. Яке чудове життя… неймовірно чудове.
Читать дальше