Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Юхан усе ж таки вважає, що бодай маленька користь від того є. Таммекянд уже не вихваляється, уже нікому не торочить, як він ходив до Будинку радіо, і що йому там казали, і що казав він...

Та чи така вже й маленька ця користь?

12 лютого — вибори. З цього приводу Ільмар Кійбітс, голова ради дружини, сказав:

— Рада дружини ні на чому не наполягає. Кожен загін сам вирішує як хоче. Але я скажу: ті, хто не допомагатиме успішному проведенню виборчої кампанії, нехай про весняну екскурсію на острів Сааремаа і не мріє.

Побувати на острові Сааремаа хотілося всім. Сьомий «А» швиденько організував колектив художньої самодіяльності, який заповзявся щотижня виступати в агітпункті. Сьомий «Б» запропонував свою допомогу виборчій комісії. Загін Кріймв'ярта узявся прикрасити виборчу дільницю. А ми створили агітбригаду на лижах.

Але спочатку це був секрет. Уперше агітбригада зібралася вдома у Еймара Ринди. Ринди мають власний будинок на головній вулиці селища, а взимку живуть лише в одній кімнаті. Решта кімнат не опалюється. Тут ми коли завгодно могли обговорювати свої справи.

Еймар уже підготував фарби, нагрудні стрічки. Такі стрічки ми бачили на фотознімках в учасників лижної естафети і переможців марафону. Ми вважали, що будемо не гірші від них.

На кожній стрічці написали по частині фрази. Туртс як довічний правофланговий отримав на груди «12 ЛЮТОГО». Собі Еймар намалював «УСІ». Мюргел — третій по зросту — отримав «НА ВИБОРИ». На моїй стрічці було: «ВЕРХОВНОЇ РАДИ», а на грудях знавця техніки Таммекянда читалося: «ЕСТОНСЬКОЇ РСР».

Коли ми вишикувалися в такому порядку, Еймар схаменувся, що агітбригада не має головного — оратора! А поза тим оратор у нашому загоні був, до того ж — відомий на увесь район. Починаючи з четвертого класу, Аллік Кусті ходив вітати від імені піонерів усі урочисті зустрічі й проводи, зльоти механізаторів і наради тваринників по обміну досвідом. Для нього сказати кілька слів про вибори було раз плюнути. Заради оратора Еймар одрізав іще одну кумачеву смужку. На ній намалювали знак оклику. Порівняно з нашими стрічками ця прикраса мала, як кажуть, блідий вигляд, і для заспокоєння власної совісті Еймар мовив:

— Язиком Кусті, звичайно, вправляється найкраще од усіх у селищі, але як лижник він нуль. Так що досить із нього і знака оклику.

Ми згідно хитнули головами. Хай скаже спасибі й за знак оклику. Могла б бути просто крапка.

Тим часом Туртс збігав до сусідньої кімнати помилуватися на себе у дзеркалі. Коли повернувся, запропонував:

— Чуєте, хлопці! Давайте отак сфотографуємося! А потім наклеїмо це фото у щоденник загону.

Туртс, наче якийсь лордканцлер, дуже любить фотографуватися. Коли в неділю до нашого селища забреде якийсь турист і знічев'я почне націлятися фотоапаратом на старовинний будиночок поштової станції, будьте певні, що у два-три кадра обов'язково потрапить і наш майже двометровий однокласник, який у цей час ніби випадково проходить повз станцію. Немає жодної шкільної фотографії без фізіономії Туртса. На знімку драмгуртка він визирає з-за куліс. На титульному аркуші річного фотоальбома ботаніків Яана Туртса можна помітити між стебел кукурудзи. А на останньому знімку струнного оркестру він тримає перед одним музикантом ноти.

Через цю лордканцлерівську манію до Туртсових пропозицій сфотографуватися завжди ставилися з якоюсь підозрою, але цього разу Еймар моментально погодився.

— Правильно,— сказав він.— Треба сфотографуватися. Цей знімок колись матиме історичну цінність. Ти сам підеш по фотографа?

Звичайно, Туртс пішов сам. Пішов, витинаючи ротом дивовижні звуки, в яких знавець музики міг би впізнати соло для саксофона «Почуй мене, моя любове!». Крім уже згаданої пристрасті, Туртс має ще одну: він постійно «грає» на якомусь уявному духовому інструменті.

Завідуючий селищним фотоательє Зіммерманн живе у будинку навпроти. Його середульший син Герберт ходить до сьомого класу і має звання фотографа дружини. Але більше, ніж робити фотознімки, він любить спати. Ми з нього через це частенько кепкували.

За кілька хвилин Туртс устиг перейти своїми довгими ногами вулицю й повернутися назад.

— Зараз прийде! — повідомив він і знову переможно просурмив у саксофон.

До приходу фотографа наша агітбригада вишикувалася. Ми завчасу не змовлялися, але щойно Зіммерманн переступив через поріг, як Туртс вигукнув: «12 лютого!» Еймар підхопив, тобто продовжив тим словом, яке було написане на його грудях, і всі здогадалися наслідувати їхній приклад. На знак нашої повної боєготовності в холодній кімнаті пролунало палке гасло: «12 лютого всі на вибори Верховної Ради Естонської РСР!»